Валентин Чемерис - Ярлик на князівство

Ударом танкової армії Гудеріана в напрямку Орел — Тула — Москва і почався генеральний наступ німецької групи «Центр».

Вже 2 жовтня в наступ перейшли основні угрупування противника в районі Смоленська. Прорвавши оборону, 7 жовтня німецькі війська оточили радянські армії західніше Вязьми — числом чотири, — і дві південніше Брянська.

Резерви в захисників були вичерпані. Величезні проломи в обороні радянському командуванню вже не було чим затуляти. Німецьке командування потирало руки — шлях до Москви нарешті вільний.

Так воно, власне, й було, хоч оточені дивізії чинили шалений спротив і до їхньої здачі, здавалось, ще було далеко.

Йосип Сталін (на той час генеральний секретар ЦК РКП/б), голова Раднаркому СРСР, нарком оборони СРСР, Верховний головнокомандувач збройними силами СРСР, Герой Соцпраці) вже відчував ту смертельну небезпеку, що нависла над столицею його величезної імперії, у яку було зігнано біля 100 різних народів і які покірні — але це сьогодні покірні! — а на випадок поразки вони можуть зовсім по-іншому «заспівати». Та й у кожному народові, незважаючи на криваві репресії й тотальну русифікацію та державний шовінізм, так і не був викоренений до кінця потяг до незалежності. (В конституції, правда, про людське око була стаття про право виходу з СРСР, але тим, хто заявив би про своє право на вихід, була приготовлена куля в потилицю). І на випадок поразки ніякі репресивні заходи вже не могли б врятувати СРСР від розвалу.

Коли німці підійшли до Москви, ця загроза стала чи не реальною. Треба було спішно рятуватися — і від наступу німецьких військ, до того неспинимих, і від можливого виходу республік з СРСР. Але щось робити вже було пізно — над Москвою навис крах.

Почалася евакуація урядових структур, дипломатів, промислових підприємств, частково населення. Власне, вибірково. В першу чергу достойного для подальшого збереження. Евакуйовувалися цілими організаціями, колективами. Так, наприклад, московським письменникам та для членам їхніх сімей — ідеологічні бійці партії! — виділили спеціальний евакопоїзд.

Під час посадки у вагони, що здійснювалася під наглядом загонів енкавеесівців, коли як завжди в подібних випадках виникла товкотнеча, що переросла в паніку (раптом усім не вистачить місць, а німці в цей час увірвуться де столиці?) з відомим поетом — піснярем Лебедевим — Кумачем, автором багатьох патріотичних пісень, в тім числі й знаменитої «Священної війни» лучилася негадана істерія.

Загледівши портрет Сталіна (а ним були обвішані чи не всі вагони, в тім числі й паровоз), поет, тикаючи в нього пальцем, раптом голосно і відчайдушно закричав (сам не тямлячи в ту мить, що кричить):

— Он він… вусатий винуватець наших бід! Обіцяв — клявся, що німців шапками закидаємо, а тепер Москву тевтонцям здає!

Гамірливий перон в одну мить затих — як йому заціпило! Почувши таку крамолу, всі з жаху ахнули й застигли з порозкриваними ротами. Про кого він горлопанить, самовбивця? Про батька народів? Ясно було, що поет таким вигуком підписав собі швидкий смертний вирок.

Грубо розштовхуючи людей, до крикуна вже ринулися енкавеесівці. Ще мить, і він буде схоплений і поставлений до стінки, як панікер і найманець фашистів, який до всього ж ще й посмів розкрити свого поганого рота на святе ім’я вождя!

Збагнувши це, дружина пісняра, аби порятувати чоловіка — якщо це тільки ще можливо, — раптом несамовито закричала:

— Лі-іка-а-аря!!!! Де лікар??? Негайно лікаря!!! Мій чоловік не сповна розуму. Він з’їхав з глузду — потрібна допомога медицини! Ради Бога, по-швидше лікаря! Мій чоловік не відповідає за свої вчинки! Психічно хворих не можна карати — їх треба лікувати. Лікаря, ліка-а-аря…

Знаменитий пісняр, ідеологічний ще мить тому «багнет» партії, який так талановито прославляв правлячий режим, трясся, як в ознобі: налився краскою, рухи його були безладними, очі вирячені, розкритий рот пузирився піною…

Знайшовся лікар, який і підтвердив: так, у громадянина Лебедева — Кумача невроз — функціональне захворювання нервової системи, що виникло внаслідок дії психотравмуючих факторів. Не виключено, причиною стала інтоксикація. Потрібне негайне лікування, перш за все усунення психотравмуючих факторів, медикаменти, психотерапія, фізіотерапія. Тому поет не відповідає за свої слова і вчинки, адже він хвора — ХВОРА!!! — людина…

Затуркані науково — медичною термінологією, енкавеесівці розгубилися. Але поета все ж заарештували прямо на пероні, зняли з поїзда, хоч і не поставили під стінку — його відправили в психіатричку. Це і врятує йому загалом життя, хоч і добряче попсує здоров’я. Особливо, кількарічне перебування в психіатричці, що для таких, як він, була тоді тюрмою.