Але сон віщий, подумалось йому. Русі справді без довгих рук не можна. Як і без Івана Грозного чи Петра Першого.
Подивився на свої руки. Зітхнув. Руки як руки. Навіть закороткі. А на князівстві, при владі потрібні довгі.
Нічого, згодом думав, виростуть. Нам, московітам, без довгих рук і справді не можна. Без них імперії не збудуєш.
Хоча починати треба з царства. (Господи, і як ця тендітна принцеса хропе! Навіть думати заважає). Хто там з великих московських князів став першим царем Русі?
Іван Грозний… Грозний…
Грозний…
Йосип ІV Джугашвілі—Грозний! Чорт забирай, як здорово звучить! Чому б йому й справді не стати Грозним?
Як тільки його величність оголосила про своє бажання відвідати першого царя Русі, великокнязівський почет почав збиратися як наче б чи не в заморське турне, хоч всі знали: великий князь зібрався відвідати Архангельський собор Кремля, де покоїться Іван Грозний, перший з великих князів московських, який проголосив себе царем — государем всія Русі.
І всі в Кремлі знали, що саме Іван Грозний, лютий і найжорстокіший цар з усіх монархів Русі—Росії, був улюбленцем самого Йосипа Сталіна. До нього радянський диктатор не лише прихильно ставився, а й навіть благоволив перед ним. На полях книги, що прославляла діяння цього самодержця — садиста, Сталін залишив численні захвалюючі помітки: «Учитель… учитель…»
Возвеличуючи тирана з тиранів, жорстокішого за якого в Росії більше не було (до Сталіна), Сталін разом з тим дорікав йому, що, мовляв, Грозний не був до кінця послідовним і безпощадним (куди вже більше!) у боротьбі із «зрадою» і наприкінці життя каявся у своїх антизаконних вчинках. (Десь років через три після новгородського погрому Грозний звернувся з покаянним листом до Кирило — Білозерського монастиря: «Увы мне, грешному. Горе мне, окаянному. Ох мне, скверному!.. Я, пес смердющий…. Сам вечно среди пьянства, блуда, прелюбодеяния, скверны, грабежей, хищений, убийств и ненависти, среди всякого злодейства… Я нечистый и скверный душегубец…»
І в пориві каяття (після якого він, між іншим, ставав ще лютішим катом) за загублені ним безневинні душі, віддав розпорядження скласти поминальний список ним страчених — Сінодик — і розіслати по монастирях, аби монахи молилися за всіх убієнних. За це цар виділив щедрі винагороди монастирям. У тому Сінодику було більше трьох тисяч прізвищ, що в десятки, якщо не в сотні разів менше істинного числа ним погублених людей.
— Мало ворогів обезголовлював Іван Васильович, — завжди був невдоволений Сталін, коли згадував царя Грозного. — Міг би і в кілька разів більше стратити — вибір у нього був, людішек на Русі завжди вистачало.
Сам він стільки знищив невинних, що ніякі Івани Грозні і помріяти про такий розмах не могли!
Для Йосипа ІV Джугашвілі Грозний теж був учителем. І ледь чи не еталоном для наслідування, дороговказом у майбутнє. За наукою до свого вчителя і вирушив великий князь до Архангельського собору, де схилив голову перед кам’яним саркофагом грізного Грозного — почет поштиво завмер на деякій відстані, ближче до гробниці царевича Івана, сина Грозного, якого сам Грозний ударом посоха відправив на той світ…
— Учителю?!. Великий учителю, государю всієї Русі — навчи мене, надихни і просвіти, як із князівства створити царство і стати в ньому самодержцем. Таким, яким ти був колись.
І Йосипу здалося, що в мертвій тиші Архангельського собору, в його напівтемряві чує він чийсь скрадливий голос, казання якесь…
А втім, він знав чиє: то Іван Грозний зі своєї кам’яної гробниці до нього озвався. А все повчання зводилося до одного: не може Русь бути без царя — батюшки і без опричини. Починай, праправнуче Сталіна, з вінчання на царство, починай з «возложения венца, золотой цепи и брам царя Константина». А після миропомазання та причащання хай вручать тобі скіпетр — і ти вже — цар — государ Русі. Сідлай коня і відправляйся завойовувати… Що? Кого? Та хоча б як і я починав — Казанське та Астраханське царство. А там Господь пошле тобі інші походи і побіди. Чим більше захопиш чужих князівств та ханств, тим швидше княжа Русь стане царством.
— Чую, чую тебе, учителю мій, — в пориві зворушливої ніжності шепотів Йосип ІV Джугашвілі і палко аж до нестями хрестився, вірячи, що й справді в такі хвилини, стоячи біля кам’яної гробниці, чує він голос першого царя всія Русі, котрий благословляє його на створення царства — предтечі великої імперії росів, що згодом простягнеться на одну шосту земного суходолу.
Читать дальше