Олег Авраменко: Принц Ґаллії

Селянин нишком осміхнувся: неважко було розгадати наївну хитрість цього погордливого пана.

— Але ж, ваша милосте, дорога до замку неблизька. Краще вам поїхати вперед, а то поки ми дійдемо…

— Сам знаю, що далеко, — трохи роздратовано урвав його вельможа. — Та я весь день провів у сідлі і тепер волію розім’яти ноги.

— Воля ваша, пане, — сказав Філіпів слуга, прилаштовуючи до сідла свою торбу. — Мені що з того.

І вони пішли.

— А як тебе звати, чоловіче? — запитав вельможа.

— Ґоше, до відома вашої милості.

— Ґоше? Дивне ім’я. Ти звідки?

— Тутешній я, пане, тутешній. То їхня високість дали мені це ім’я. Сказали що попереднє їм з біса важко вимовляти.

— Еге ж. Судячи з акценту, ти баск.

— Ваша милість угадали.

— І ти погодився змінити ім’я?

— Погодився, пане, радо погодився. Адже сеньйор дон Феліпе звільнив мене, і тепер я служу йому як вільна людина.

— Атож. Щось таке я чув. За відкупну.

— Сеньйор дон Феліпе всіх звільнив. Спершу за відкупну, а хто не мав чим заплатити, тих їхня високість згодом звільнили задарма. І мене разом з іншими…

Вони йшли неквапом, насолоджуючись приємним вечором і невимушеною розмовою. Трохи несподівано для себе, молодий вельможа виявив, що отримує задоволення від бесіди зі слугою-селянином, у якого за позірною простодушністю, дещо награною грубістю й неоковирністю мови приховувався непересічний, живий та хитрий розум. Зокрема, вельможа не сумнівався, що гроші в цього хлопця завше водилися, проте він не квапився віддавати їх за своє звільнення, розуміючи, що оскільки ґраф Кантабрійський вирішив скасувати у своїх володіннях кріпацтво, то зрештою свободу отримають усі — незалежно від того, платили вони відкупну чи ні. Зі свого боку, селянин зробив висновок, що його шляхетний супутник зовсім не такий погордливий і пихатий, як намагався це показати на початку їхнього знайомства. Найпевніше, до такого поводження з простими людьми його змушувало високе становище, а насправді він був від природи м’який, добрий та щирий. Одно слово, обидва були неабияк задоволені спілкуванням і навіть не вчулись, як опинилися біля брами новенького ошатного замку на березі ріки Ебро.

Сонце вже сховалося за обрієм, і довкола почало сутеніти. Селянин дійшов з вельможею до будинку сеньйора — невеликої двоповерхової споруди з чисто вибіленими стінами, місцями увитими молодим плющем, — де передоручив його турботам юного пажа з нівроку серйозною міною на обличчі. Мовчазний паж провів гостя до просторої, розкішно обставленої вітальні і ввічливо попрохав зачекати, поки він доповість про нього.

Коли паж пішов, вельможа скинув дорожній плащ та капелюха, поклав їх разом зі шпагою в крісло й неквапно оглянув кімнату. Потім підійшов до невеликого дзеркала, що висіло на стіні між двома вікнами, пригладив скуйовджене темно-каштанове волосся і підкрутив свої пишні чорні вуса.

Незабаром в дверях вітальні з’явився опасистий літній чоловік у сутані священика.

— Pax vobiscum, mi fili. [4] „Pax vobiscum, mi fili “ — „Мир вам, сину мій“ (церк. лат.).

Гість рвучко повернувся на голос і відповів, перехрестившись:

— Et vobis pax, pater reverendissime. [5] „Et vobis pax, pater reverendissime “ — „І вам мир, отче превелебний“ (церк. лат.).

— Перепрошую, пане, — сказав превелебний отець, жестом запропонувавши молодому вельможі сідати. — Сеньйор дон Феліпе зараз відсутній, отож боюся, що весь сьогоднішній вечір вам доведеться задовольнятися моїм скромним товариством.

— Я завжди радий спілкуванню з людьми вашого сану, падре, — чемно відповів вельможа. — Особливо після такого важкого, сповненого клопотів дня.

Влаштовуючись у кріслі, він завважив про себе, що очі його співрозмовника стомлені й сумні.

— Я превелебний Антоніо, — відрекомендувався панотець. — Канцлер ґрафства, капелан замку й духівник дона Феліпе. Мені доповіли, що ви завітали до нас у справах.

— Так, — підтвердив гість. — Я прибув за дорученням його величності короля Кастилії та Леону Фернандо Четвертого.

— Хай береже його Бог, — сказав падре Антоніо. — А вас, пане, як накажете величати?

— При дворі мене називають просто доном Альфонсо, — ухильно відповів вельможа. — І я не бачу підстав вимагати, щоб ви звертались до мене якось інакше.

Падре на мить підвів брову, а відтак знизав плечима.

„Ну що ж,“ — подумав він, здогадуючись, що має справу з гостем, на чиє прибуття чекав уже кілька місяців. — „Якщо його високість хоче залишатись інкоґніто, так тому й бути. Бажання гостя — закон для господаря.“