Олег Авраменко: Принц Ґаллії

Отже, інша історична реальність, середина XV сторіччя від Різдва Христового…

Гори були високі, а нічне небо над ними — чисте та глибоке, з густим розсипом яскравих зірок. Серез зір неквапно плив повний місяць, заливаючи примарним світлом велетенський замок у міжгір’ї, неподалік від швидкої ріки, що несла свої води з півдня на північ — із гір у долину.

Довкола замку, на пологих схилах пагорба та біля його підніжжя, розкинулося місто. Як це часто буває, замок вельможі, розташований у глушині, але в стратеґічно важливому місці, притягував до себе людей, мов маґнітом, і поступово обростав будинками, де селилися лицарі та слуги, торговці й ремісники, придворні чини та просто шляхтичі дрібного копилу, що прагнули жити ближче до свого сеньйора.

Так і виникло це місто між гір. А з плином часу воно стало таким великим за тодішніми мірками, що його було оточено зовнішнім фортечним муром і глибоким ровом, наповненим проточною водою з річки. Від головної міської брами починалася широка, добре утоптана дорога, що звивалася змією між сусідніми пагорбами і зникала вдалині серед гір.

Цієї пізньої пори і замок, і місто спали міцним сном, і дорога була майже безлюдна. Лише один-єдиний вершник, юнак років двадцяти, зодягнений у добротний дорожній костюм, повільно, мов би в нерішучості, їхав у напрямку замку. Час від часу він узагалі зупинявся й озирався довкола. В такі хвилини погляд юнака робився замріяним і трохи сумним, а затамована ніжність у його очах непомильно вказувала на те, що цей гірський край був його батьківщиною, країною його дитинства, яку він, з власної волі чи то з примусу, залишив багато років тому, і тепер, після довгої відсутності, знов опинився серед цих високих гір, де минули його дитячі літа. Той замок на пагорбі біля гірської річки колись був його домом…

Гори ті звалися Піренеї, річка — Ар’єж, замок — Тараскон, а юнак, про якого ми щойно згадували, був Філіп Аквітанський, ґраф Кантабрії та Андори. Зрідка його звали Коротуном, бо вдався він невисоким на зріст, а найчастіше — Красивим або Красунчиком, і це прізвисько не потребувало якихось особливих коментарів. Філіп справді був дуже вродливий: у його бездоганно правильних рисах обличчя навіть найприскіпливіший погляд не віднайшов би ні найменшого ґанджу, а його розкішному золотавому волоссю позаздрила б чорною заздрістю мало не кожна красуня-білявка.

Щоразу, як його називали Красивим чи Красунчиком, Філіп поблажливо всміхався — загалом, йому подобалося це прізвисько. Однак усмішка його враз робилася гіркою, коли він чув своє ім’я з епітетом Справедливий — так звали його батька, герцоґа…

Дон Філіп, герцоґ Аквітанський, принц Беарнський, маркґраф Іспанський [1] Маркґрафство Іспанське (або Іспанська Марка) — територія, що включає Каталонію, південну частину Піренейського перешийку та східні області сучасного Араґону. Не плутати з власне Іспанією. , князь-протектор Ґасконі та Каталонії, був найзаможнішим і наймогутнішим з усіх ґалльських вельмож, включно з самим королем. Він володів Ґасконню — однією з п’яти історичних провінцій Ґаллії, а також Балеарськими островами в Середземномор’ї і майже всією Каталонією (що теж була провінцією Ґаллії), за винятком ґрафства Барселонського. Вплив у решті трьох провінціях — Провансі, Ланґедоку й Савої — ділили між собою король, маркіз Ґотійський, герцоґ Савойський та ґраф Прованський; а в Лаґедоку, до того ж, помітну роль відігравали кастильські королі, які контролювали ґрафство Нарбон.

Варто зазначити, що в останні сто років правління ґалльських Каролінгів [2] Перший король Ґаллії Людовік Визволитель (1179 — 1241), що очолив боротьбу ґалльських князів проти римського панування, по чоловічій лінії був нащадком франко-ґерманського імператора Карла Великого. , яких зазвичай називали просто Тулузцями, оскільки вони були з роду ґрафів Тулузьких, королівство Ґалльське являло собою вельми непевне територіальне утворення. Бувши фактично союзом самостійних князівств, лише номінально підлеглих королю, Ґаллія перебувала у стані хисткої рівноваги. Ворожнеча між двома наймогутнішими князівськими родами, герцоґами Аквітанськими та ґрафами Прованськими, що незмінно передавалася від батька до сина впродовж уже кількох поколінь, насправді була майже нічим не завуальованою боротьбою за ґалльський престол, яка набувала дедалі більшої сили в міру подрібнення королівського домену на окремі ґрафства. І лише завдяки підтримці з боку маркізів Ґотійських та герцоґів Савойських, чотирьом останнім королям Ґаллії вдавалося втримати в своїх руках кермо верховної влади.