Олег Авраменко - Принц Ґаллії

— Ваша величносте…

Бланка прийняла з рук камергера цей символ королівського достоїнства і судорожно стисла його в долоні, ледве стримуючи сльози. Перстень був завеликий для її тонких, тендітних пальців — так і тягар абсолютної влади здавався непосильним для цієї юної і крихкої на вигляд дівчини, яка, як наївно вважав дехто з присутніх, потребувала міцного чоловічого плеча, щоб надійно спертися на нього.

Бланка, нова королева Кастилії та Леону, обвела помутнілим поглядом присутніх — зір їй туманився — і зупинилася на Філіпові. За час, що минув від отримання звістки про хворобу Альфонсо, вони й словом не обмовилися про його можливу смерть. Бланка взагалі гнала геть такі думки, до останньої миті сподіваючись на чудо, однак тепер, коли неминуче сталося, вона раптом зрозуміла, щó це для неї значить.

„Знаю, зараз навіть думати про це не годиться,“ — ніби говорив її погляд. — „Знаю… І мені дуже соромно за свої думки, повір. І все ж… Ґалльська корона вже не стоїть між нами, правда? Натомість я пропоную тобі корону Кастилії — нічим не гіршу, а може, й кращу за ґалльську…“

Філіп ніяково потупив очі.

Лише після того, як забальзамоване тіло Альфонсо XIII перенесли до собору Толедської Божої Матері, щоб народ мав можливість попрощатися зі своїм королем, Бланка отримала змогу зустрітися в Філіпом сам на сам.

Вони довго простояли мовчки, пильно дивлячись одно одному в очі. Бланка була одягнена у все біле — колір жалоби для королев, її обличчя було бліде, і тільки на щоках ледь помітно проступав слабкий рум’янець.

— Отже, — нарешті промовила вона, — ти все вирішив?

— Так, — понуро кивнув Філіп. — Після поховання Альфонсо я поїду до Рима і там одружуся з Анною Юлією.

— Але чому? Ти вже розлюбив мене?

Філіп опустився в крісло і важко зітхнув:

— Люба моя дівчинко! Зрозумій, коли йдеться про державні інтереси, треба забути про почуття. Я кохаю тебе, рідна, дуже кохаю, але я не можу одружитися з тобою. Передусім я государ, і лише потім — людина. І як людина я хочу бути з тобою, я так хочу кохання, звичайного людського щастя, хочу, щоб ми жили разом, виховували наших дітей… На жаль, обставини виявилися вищими за нас, і ми маємо змиритися з цим, гідно прийняти цей жорстокий удар долі. Якби ти знала, як важко мені далося це рішення, яка велика була спокуса вчинити по-людському, а не по-державному…

Бланчині очі потьмяніли:

— Ти брешеш, Філіпе! Просто ти розлюбив мене, я вже набридла тобі. І тепер тобі начхати на нашу дитину. — Вона гнівно тупнула ніжкою. — Який же ти негідник… Любий… — З грудей її вирвалося здавлене ридання.

Філіп встав з крісла і підійшов до неї.

— Ні, Бланко, так не годиться. Ти ж королева, старша дочка Кастилії. — Він обняв її за плечі. — А я син Ґаллії. Я не маю права допустити розчленування моєї країни, а це неминуче станеться, якщо Ґасконь потрапить під вплив кастильської корони. Прованс і Савоя не забаряться приєднатися до Ґерманського Союзу — і тоді всьому кінець, ґалльська державність буде підтята під корінь. Це тим більше неприпустимо зараз, коли в мене є унікальний шанс об’єднати Ґаллію, перетворити її з союзу самостійних князівств на могутню централізовану державу… Мало того, мені надана можливість започаткувати об’єднання всіх ґалльських земель у Велику Ґаллію — і якщо я втрачу цю можливість, мені не буде виправдання. Сучасники зневажатимуть мене, а нащадки назвуть мене злочинцем і негідником.

— А ти і є негідник! — розпачливо вигукнула юна королева. — Жорстокий, безсердечний негідник!

— Бланко, Бланко! — майже простогнав Філіп, на його обличчя набігла ґримаса болю. — Не розривай мені серце, люба моя, кохана… І вибач мені, рідна…

Він опустився перед нею навколішки і зовсім несподівано для себе заплакав — голосно, нестримно, невтішно. Сльози рясно текли з його очей, зволожуючи сніжно-білу тканину жалобного вбрання Бланки. Так гірко і боляче йому не було ще ніколи, навіть коли вмерла Луїза, бо тільки ставши дорослими, ми починаємо в повній мірі розуміти, яка це велика цінність — любов, і що означає її втрата.

А Бланка щосили стримувала сльози — королеви не плачуть.

І через багато-багато років, гортаючи в пам’яті пожовтіли від часу сторінки минулого, Філіп скаже, що саме тоді, того самого дня закінчилася його юність, і він зробив найголовніший у всьому своєму житті вибір. Того дня він остаточно й безповоротно обрав собі країну — всю Ґаллію, від Бретані й Нормандії до Піренеїв і Альп.