— От знаю, та й усе, а ти, князю, думай, — сказав Дуліб.
Ізяслав мерщій послав до чернігівських князів воєводу з запитанням, чи не замишляли вони чогось лихого. Ті відповіли ухильно. Тоді ще один посол поїхав до Чернігова і вже прямо виказав князям у вічі про їхню зраду. Ще спитав посол від імені князя Ізяслава: чи то так, чи не так? Ті довго перезиралися між собою, а тоді звеліли вийти послові, порадившись, знову прикликали його й веліли передати Ізяславові таке: «Брате, цілували хреста Святославу Ольговичу, бо жаль нам, що держиш брата нашого Ігоря, хоч він уже й не князь, а чернець і схимник. Відпусти брата нашого, тоді з тобою підемо. Бо хіба ж любо тобі було б, коли б твого брата держали?»
Тоді відіслав їм Ізяслав їхні хресні грамоти, оголошуючи, отже, війну, а на підмогу собі попросив брата Ростислава з Смоленська і брата Володимира з киянами.
Ось тоді й сталося геть неждане. Кияни, зачувши від Ізяславового посла про зраду чернігівських князів, у нападі дикого шалу кинулися до монастиря святого Феодора, витягли звідти князя Ігоря і вбили.
Коли Ізяслав почув про вбивство, то заплакав і сказав дружині: «Тепер як мені порятуватися від людського поговору? Всі казатимуть, що я вбив Ігоря. А Бог свідок, що я ж ні вбивав, ні научав убивати». Дружина втішила свого князя: «Бог, князю, й усі люди відають, що не ти вбив Ігоря, а його брати. Хіба ж не цілували вони тобі хреста, а потім хотіли тебе теж убити?»
Але дружина на те й покликана, щоб підтримувати та втішати свого князя. А люди? Що вони скажуть? А й не скажуть — подумають. Хоч як там бадьорися, а тінь смерті Ігоря падала на Ізяслава, він збагнув це відразу, відразу й запрагнув відвернути від себе всі підозри. А як ти їх відвернеш? Єдиний шлях — встановити, хто вбив, як це сталося, хто ховався за спинами вбивців.
Князь покликав Дуліба, сказав йому:
Почав ти сю справу тяжку, то вже й кінчай. Поїдь Потаємно до Києва і взнай про вбивство Ігореве. Лиш дня мене, більш ні для кого. Дам тобі гривну князівську й печать. Лазареві, тисяцькому, напишу. Як ти сього не зробиш, то й ніхто мені не поможе.
Князь не питав згоди — посилав, та й усе. Князі завжди так. Щоправда, Дуліб спробував нагадати Ізяславові про своє призначення, однак князь забув про хворощі: клопіт душевний докучав йому набагато дужче, він не став і слів більше витрачати, махнув рукою, та й годі.
— Встряли ми в темне діло, Іванице, — сказав Дуліб, коли вони вже їхали на Київ.
— А, виплутаємось, — безжурно всміхнувся Іваниця.
— Гадаєш, легко нам буде?
— А так, як завсігди.
Дуліб любив Іваницю за впевненість. Іваниці ж подобався Дуліб тим, що ніколи не розпитував занадто. Міг подивуватися, коли щось чув од Іваниці, але й не більше. Зате ніколи не приставав з ножем до горла: звідки, та як, та чому, та за які гроші дізнався? Знаю, ось і маєш.
А знав усе й завжди Іваниця від жінок, а казати про те не хотів нікому. Батькові рідному не сказав би, Дулібові не признався ніколи, та й сам мовби забував про джерела своїх знань. Жінки ж ішли до нього скрізь, як тільки вони з Дулібом з'являлися й ставали для спочинку чи для Дулібової лікарської роботи. Від Іваниці не вимагалося ніякого зусилля: ні кивання пальцем, ні навіть скинення бровою. Його добра душа світилася йому з обличчя, з очей, з усміху, і жінки, зваблені цією невичерпною добрістю, мерщій ішли до Іваниці, дарували, власне, все, що мали, а найперше, мабуть, новини, таємниці, відомості, яких посідали завжди безліч.
Тоді він повертався за день чи два до Дуліба й розповідав йому про те й про се, про таке, що мало хто міг знати, іноді тільки лічені люди, іноді тільки втаємничені, іноді лиш можні, воєводи чи бояри, а вже в Чернігові перевершив самого себе, розкривши князівську змову.
Яка то жінка чи дівчина принесла йому тоді таку неймовірну таємницю, про те він і сам не хотів доскіпуватися, а вже щоб казати комусь іншому, — марні сподівання!
Ну, то ось. Вони в'їхали в Київ надвечір, відразу сховалися в монастирі, ніхто до пуття й не відав про їхній приїзд. Коли якась київська молодичка й забачила Іваницю і звабилася його усміхом, то, хоч убийся, не могла вона в такім скорім часі допитатися, де, в якім дворі, за якою брамою сховався на нічліг гарноокий молодик. З усього, отже, виходило, що принаймні першу ніч Іваниця проспить у Києві спокійно, не протривожений тими, які тривожили його солодко скрізь.
Але серед ночі з'явилася мана. Доторкнулося йому до плеча, поклало собі пальчика на уста, закликаючи мовчати, кивнуло, щоб ішов слідом, і повело з келії через монастирський двір, повз церкву, до глухої стіни, де росли високі дерева. Йшло все біле, у білій сорочці, з білим волоссям, білолице, білоруке, несло свічку, прикриваючи кволий вогник маленькою долонькою, і долонька світилася проти вогню не рожевим, як у всіх людей, а теж мовби білим. Мана, та й усе.
Читать дальше