Павло Загребельний: Смерть у Києві

Так стояв перед Дулібом ігумен Ананія, відчуваючи за собою цілі ряди князів, королів, високорідних жон і дітей їхніх, а ще маючи собі за покровителя Бога, якому служив упродовж цілого свого життя, стояв спокійно-впевнений, сповнений зневаги до цього чоловіка, який, хоч і мав високі повноваження від князя, але були то повноваження тимчасові, на землі ж тимчасове ваги не має, цінується тільки постійне, яке так чи інакше доторкується, може, й до вічності.

Дуліб відчував свою вищість у справах, може, й занадто простих та буденних, зате гаразд відав, що нічого важливішого нині в Києві немає і не може бути. Бо вперше в діях цього великого города вбито тут князя, вбито безпричинно, ганебно й принизливо; вбито, власне, вже й не князя, бо ж Ігор став ченцем і прийняв схиму, не мав ніякої клади і ніякого значення. Отож убивство було таємничо загадкове, воно ніяк не влягалося в звичні уявлення про киян, цих вільних і гордих людей, які впускали до себе князя, якого хотіли, могли й вигнати з города небажаного князя, хоч би то був навіть син великого Ярослава, як то колись зроблено з Ізяславом Ярославовичем; могли погромити двори княжих прислужників, що набридли своїм здирством і неправдами; могли, знехтувавши ряд і старшинство, прикликати собі князя, що був любий їхньому серцю, як то вчинили з Володимиром Мономахом, за яким послали аж у Переяслав, ще й пригрозили, що пограбують усі монастирі, коли він відмовиться зайняти високий стіл. Все могли горді й незалежні кияни, але щоб витягти з монастиря нікчемного колишнього князя, знайти його аж у монастирській церкві, перед іконою Матері Божої, бити вже тут, у святих стінах, вести до брами, бити в брамі, тягти через Київ, убити на смерть… Хто б те міг пояснити і чим?

Чому в день убивства не замкнена була, як завжди, монастирська брама? Де був ігумен Ананія, коли вривалися вбивці в монастир і в церкву? Чому не став перед натовпом і не зупинив зухвальців словом Божим?

Але Дуліб мовчав так само, як ігумен. Кожен з них вичував свою силу, кожен був певний власної зверхності, але водночас знали вони обидва: зв'язано їх міцно тою смертю в Києві. Тому доводилося приставати на все те, що було, не пробуючи до пори будь-що змінити.

Ігумен поступився перший.

— Звелю, щоб коней нагодували, — сказав він. Але Дуліб до кінця не хотів бути залежним:

— Про те подбає Іваниця.

А вночі сталося неспогадане.

Маючи в передпокої вірного Іваницю, Дуліб спав міцно й спокійно. Снилося йому чи й не снилося, а серед ночі хтось кликав голосно: «Кузьмо! Кузьмо!» — Дуліба ж звали Кузьма, хоч ніхто, власне, й не знав того ймення, для всіх він був просто Дуліб або ж лікар. Та ось прийшло до нього мовби саме дитинство, вернулися далекі роки з-над Дністра і, пробившись крізь найміцніший сон, викликали з кам'яного скиту на вільну волю, викликали голосом дужим, погуком молодецьким, і Дуліб ніяк не міг дібрати, чи воно сниться, чи й не сниться.

Нарешті прокинувся й почув виразно: «Кузьмо!» Голос грубий і незнайомий. Мався б йому вже відповісти Іваниця, раз воно там вигукувало десь перед самими дверима, але Іваниця чомусь мовчав, хоч спав завжди чутливо, мов пташка на гіллячці.

А те знов гукнуло: «Кузьмо!» — і Дуліб не стерпів, схопився з дерев'яного вузького ложа, підбіг до дверей, коротко відгукнувся: «Хто?» Питав коротко не від страху, а через те, що не прокинувся ще. Не мав часу мацнути тапчанчик у передпокої (бо де ж Іваниця? Невже спить так міцно?), мерщій попхнув поперед себе двері, хотів ще раз кинути в ніч своє різке: «Хто?», — але не встиг, бо в двері з того боку щось ударило з силою страшною й короткою і мовби ввігналося в дошки таким гострим і так глибоко, що Дуліб мимоволі відчув, ніби оте невідомо-гостре ввігналося йому в груди. Так воно, видати, й мало бути, та тільки товсті дубові двері стали його захистком. І знову не встиг він навіть злякатися, не ховався далі за дверима, а вискочив надвір і шаснув рукою туди, де щойно вдарило.

В дверях стримів довгий важкий спис, загнаний у дубову дошку мало не на глибину всього наконечника.

— Хто тут? — вже гнівно й вимогливо крикнув Дуліб.

— Кузьма? — спитав грубий чоловічий голос. — Підійди ближче, сину.

— Який син? Я Кузьма Дуліб. Княжий лікар.

— Дуліб? — Той ще не вірив. — А мені сказали: тут Кузьма. Син мій.

— Та хто ти, дивний чоловіче? — знетерпеливився Дуліб Покажися, чи що. Мало не вбив мене, а тепер про якоюсь сина. Де ти?

Він пішов безстрашно в темряву, але не знайшов нічого, окрім темряви самої. Довго блукав марно і вже став аж гніватися на себе за неповороткість, бо ж не прилетів спис сам по собі! Чиясь рука його кинула. Ось тут стояв чоловік, чувся його грубий голос, а тепер нікого й нічого, щезло безшелесно, мов дух святий або нечиста сила, мовби той спис справді прилетів з пітьми, пітьмою ж і породжений.