Павло Загребельний - Смерть у Києві

Долгорукий сполотнів. Хотів справити несподіванку своїй невісті, стрічаючи її не в пишноті, а в зумисній бідності, щоб зготовлена була, може, й до найлихішого; вийшло ж, що царівна подарувала своєму мужеві несподіванку ще більшу: закохалася в посла княжого, а то й зраджувала по путі, тепер безсоромно виказуючи таємницю перед усім Києвом.

Тяжкі поневіряння останніх місяців, людська невдячність, дріб'язок і підступність — все це позначилося на Долгорукому; він забув про стриманість, забув про мудрість і розважливість, коротко кинув синові Андрієві:

— Взяти Берладника!

Вночі Берладника взято в залізо і потаємно відправлено у Суздаль. Невісту Долгорукий завіз на острів, у недовершений ще Рай, там справлено весілля з Громиловими притчами, з заспівинами княжого розтоптувача чобіт, з ревінням: «Гірко!», з розкішними даруваннями, з обпиванням, обжиранням і безчинствами такими, що царівна врешті змирилась з утратою всього вимріяного і, коли муж повів її на перші покладини, забула навіть, щоб читав він їй з «Пісні пісень» Соломонової, а сп'яніло пролепетала:

— Дам тобі сина, і не одного, бо лоно моє поблагословив сам патріарх Феодот!

І хоч Юрій удвічі перевищував її літами, в пристрасті все зрівнялося.

Дуліб не був на весіллі. Зостався в Києві. Шукав Іваницю — не знайшов. Шукав Ойку — не було. Не знав ніхто нічого. Стварник перебирав свою бороду, дивився поза плече Дулібові, не міг нічого сказати. Зустрів Кузьму Ємця. Почорнілий, страшний, зрозпачений.

— Разом шукатимемо, — сказав йому Дуліб.

— Де шукати? — простогнав Кузьма і враз заплакав, мов мала дитина. Крізь схлипування вигукнув зненависно: — Підпалю!.. Спалю Войтишича!.. А те кубло розметати б!.. Ігумена б задушив… Це вони! Вони!.. Скрізь вони!.. І нема рятунку… Піду на Дунай… Поведу берладників… Князя нашого нема!.. Сестри нема!.. Батька!.. Нічого нема!..

«А в мене що?» — хотів поспитати Дуліб, але промовчав.

Хіба виміряєш, чиє горе більше.

Кричко, якого знайшов на давньому місці коло нової домениці, кричав лікареві крізь дим і вогонь:

— Казав тобі: не тримайсь Гори! Там — самі нещастя. Від князів, окрім лиха, нічого не жди. Чоловік повинен жити потребами, а не сподіватися на чужу ласку. Сподіватися можна лиш нещастя або смерті. Згинули твої всі, а думаєш — самі вони? Щодня щезають у Києві люди. Он син мій. Живий, а щез. Нема його. Так і все.

Дуліб мовчав. Все для нього закінчилося в цьому городі. Здавалося, всього досягнув — і ось не має нічого. Життя втратило ціну, не мав минулого, попереду — чорнота й пустка.

Все ж зібрався з силою, купив на Подільськім торговищі двох коней, передав на Ярославовім дворі грамотку для князя Юрія і виїхав з Києва, покидаючи його, може, й назавжди.

В грамотці написав коротко: «Йду від тебе, князю. Не вмієш мститися ворогам, чиниш прикрощі друзям. Радий буду, коли втримаєшся в Києві».

Юрій не втримався знову. Ізяслав приступив до Києва з уграми, довелося втікати в Остерський Городок. Сталося це тоді, коли в Переяславі вмер син Ростислав. Князі Андрій, Борис, Гліб, разом з вагітною мачухою, виїхали до Переяслава ще до підходу Ізяслава; Долгорукий ждав вістей про здоров'я Ростислава, який несподівано занедужав без видимих хворощів, але почув про його смерть уже в Городку і не мав навіть часу, аби поїхати ховати сина.

Знов зібрав полки, діждався синів з Переяслава, підійшов до Дніпра навпроти Києва, але не допущено його ні до мосту, ні до перевозів, а по Дніпру ходили двокормні криті лодьї Ізяславові, воїни, сховані під накриттям, пускали на суздальців хмари стріл, самі лишаючись невразливими. Ізяслав, радо поморгуючи золотушними очима, казав дружині:

— Аби Долгорукий мав крила, то лиш тоді б перелетів Дніпро, діти мої.

А чотири Миколи, не тямлячись од радощів за поконання свого найзлішого ворога, погукували майже грайливо:

— В Дніпер його!

Долгорукому довго довелося йти берегом, аж до самого Заруба, але дружина його ще вірила в свою силу, і Вацьо перед Зарубським бродом заспівував весело: «Наші хлопці стрільці-брідці, застрелили жабу на колодці, а мишу на коробці…»

Але згодом мусили співати іншої: не вдалося перейти через Либідь, і тоді сталася страшна битва на річці Рутці коло Василєва, битва, якої Долгорукий хотів за звичаєм своїм уникнути, щоб не проливати людську кров, та Ізяслав крові чужої не пошкодував; не зготовлені до бою полки Долгорукого побиті були в непрохіднім болоті, куди вимушені були відступитися, і вже тепер лунала пісня сумна й безнадійна серед тих, з ким Юрієві довелося рятуватися: «Дружину твою, княже, птиці крильми зодягнуть, а звірі кров повилизують».