Борис Комар - Мандрівний вулкан

Віктор з нетерпінням очікував її, та дівчина довго не поверталася. Вже навіть втратив надію, що їй вдасться умовити вченого, коли раптом відчинилися двері й Оксана завела його до кімнати.

Венслав Кручек поглянув на Віктора, як на якусь неживу, буденну річ, ковзнув байдужими, ніби замороженими, очима по стінах-акваріумах, кахикнув.

— Сідайте, будь ласка, — ввічливо підсунув йому стілець Віктор.

Але гість відступив од стільця вбік.

— Люди-риби не знають, для чого стільці, вони давно про них забули, — пояснила Оксана.

Тоді Віктор хотів одвести його до канапи, однак учений прийняв таку войовничу позу, що хлопець аж злякався — ще почне битися!..

Виручила Оксана. Вона взяла їхні правиці й з’єднала для дружнього знайомства. Віктор, потиснувши норовистому гостеві холоднющу долоню, притримав її. Венслав Кручек засмикав плечима, закрутив головою, затупцявся, проте долоні своєї не виривав. І сталося чудо… Поволі ожили його очі, заворушилися уста, і він — заговорив! Неквапливо, глухо, але розбірливо й чітко. Назвав своє ім’я, подякував Вікторові, а потім підійшов до стільця і сів, як справжня людина.

Віктор, усміхнувшись од радості, присів навпроти на канапі й розказував про себе, хто він такий, як потрапив до вулкана, яке лихо звалилося тут на нього.

Венслав Кручек мовчки слухав, весь час пильно розглядаючи його руки. Коли Віктор закінчив розповідь, потер собі пальцями сиві скроні, мовив співчутливо:

— Розумію, важко, дуже важко тобі… Намагалися Конрад і Глобаліус зробити з тебе свого вірного попихача, але не вдалося… О, уявляю, як вони шаленіють від люті! У них тепер на повну силу заговорило самолюбство бандитів, а самолюбство бандита — це пекло в пеклі! І вони не зупиняться ні перед чим, щоб тільки розчавити твою волю або навіть знищити фізично, бо ти і в образі людини-риби нагадуватимеш їм про ганебну поразку, про їхнє безсилля і приреченість. Молодець! Я захоплений твоєю стійкістю, юначе!

— Сам дивуюся, де взялася у мене витримка, — зніяковіло сказав Віктор. — Уже мовби й смерті не страшно, а одне все-таки лякає… Що ми загинемо тут, це вже ясно, але ж оці скажені маніяки готуються поневолити або й зовсім погубити все людство.

— Вони не повинні здійснити своїх чорних намірів! — упевнено мовив Венслав Кручек. — Світ якось та дізнається про них і схопить за криваві лапи!

— Нам треба сповістити людей, але ж як? — розвів руками Віктор. — Ми — безсилі… Хіба що наробити катюгам якоїсь великої шкоди? Оксана казала, ніби ви знаєте, де зберігаються термічні голки. Чи не можна було б їх знищити?

— Де зберігаються, я знаю, однак туди ми ніколи не потрапимо. Вони заховані в кам’яній печері, яка постійно охороняється.

Віктор опустив плечі, похилив голову.

Венслав Кручек довго щось думав чи згадував, наморщивши чоло, врешті запитав:

— Тобі, кажеш, ще не “пришили гудзика”?

— Ще ні.

— А ти хотів би втекти звідси?

— Уже пробував. Не вийшло…

— Я знаю потаємний хід, яким можна непомітно вибратися з вулкана.

— Пізно мені тікати. Мій організм прийняв дозу сонячної фарби, яка не дозволяє жити вище рівня моря, і…

— Зачекай, я все тобі поясню, — перепинив його Венслав Кручек. — Ти, спасибі, відновив мені щойно пам’ять, і я згадав про таку річ… Перед тим, як ці негідники захопили вулкан, ми знайшли замуровану в давньому храмі невелику золоту скриньку з якимись жовтими прозорими кульками. Коли їх почали досліджувати, виявилося, що то незвичайні лікувальні таблетки. Якщо жива істота, опромінена сонячною фарбою, ковтне її, вона вже не загине на поверхні. Але як себе там почуватиме — невідомо, бо ми не встигли того випробувати. Про те, що в нас були оті дивовижні ліки, ми втаїли від нападників, гадали, самі при нагоді скористаємось ними. Одначе так і не скористалися… Одних путчисти вбили, інших замордували на допитах, а решту, як оце і мене, обернули на бездумних і безсловесних людей-риб…

— А куди ж поділися ті таблетки? Пропали? — поцікавився Віктор.

— Ні, не пропали. Ми з Луї Жаком Луп’є десь їх закопали під деревом, але під яким саме, я вже не можу згадати.

— Шкода… — скрушно зітхнув Віктор.

— Не журись, — сказав Венслав Кручек. — Я одненьку приберіг на всякий випадок. Ось вона в мене…

Він розпоров на штанях біля пояса зашиту кишеньку, витяг з неї маленьку кульку, схожу на янтарну намистину, і простягнув Вікторові.

— Візьми собі. Ця таблетка для мене вже ні до чого, а тобі знадобиться, якщо зважишся втікати.