Борис Комар - Мандрівний вулкан

— Дев’ятсот дев’яносто дві.

Віктор задрижав, як на краю прірви. Далі відступати не було куди. Через вісім годин він стане невільником вулкана! Не зможе більше ніколи піднятися на рідну землю, злетіти в повітря! Шугати вище хмар… Він змушений буде жити лише в підземеллі, в норі… жалюгідною земноводною істотою…

— Ти, мабуть, здогадуєшся, що все це означає? — запитав Глобаліус. — Дія променів сонячної фарби невблаганна… Ми теж стали її жертвами… А ти маєш такі можливості…

Віктор мовчав.

— У твоєму розпорядженні вісім годин! — вигукнув Роберт Конрад. — У тебе ще є час довести вірність нашій справі… Ти можеш іще встигнути потопити корабель… Тоді ми негайно відправимо на суходіл, для зв’язку… Ти матимеш все, що захочеш… гроші, золото…

— З ким для зв’язку? — перепитав Віктор.

— З нашими друзями…

У нього раптом спалахнула надія… “А може, й справді погодитись?.. Повернуся на суходіл, зустрінуся з рідними, з товаришами, знову відчую повноцінне життя, радість, силу!.. Але за все це треба потопити невинних людей, кинути їх у хвилі, на дно… стати співучасником Конрада, Глобаліуса… О ні!.. Краще загинути самому…”

— Ну, що ти там думаєш? — урвався терпець у Глобаліуса. — Адже час не жде! Дорога кожна хвилина! Ми ще нікого так довго не умовляли і стільки всього не обіцяли…

— Чого ти мовчиш? Чого мовчиш? — засіпався у кріслі Роберт Конрад.

Віктор рвучко підвівся.

— Я не можу…

Ці три слова ударили Роберта Конрада, як обухом по голові. Він вихопив з кобури пістолет. Завжди так робив, коли ним опановувало почуття люті.

— Тоді ти мені не потрібний! — закричав і мимоволі зустрівся з поглядом юнака.

У його погляді не було страху, були лише незламна рішучість, ненависть і осуд. Зате страх і розгубленість охопили Роберта Конрада. Капітанові знову здалося, що на нього переможно й зневажливо дивиться сам Діего, його найбільший і найзапекліший ворог.

“О, ця схожість! Звичайна випадковість, а що робить зі мною…” — подумав спантеличено і безсило опустив пістолет.

— Іди геть з моїх очей! — процідив крізь зуби. — Я з тобою поговорю пізніше…

Віктор усвідомлював, що тепер він уже ніколи не зможе жити там, де живуть батьки, друзі, знайомі, що дорога туди для нього навіки відрізана, і все, чого прагнув, про що колись мріяв, згинуло, розвіялося, як дим…

Повертався до свого будиночка знесилений, знищений. Боліла голова, темніло в очах. Приліг на канапу, ткнувся обличчям у подушку. Від розпачу, від безнадії хотілося розридатися, але навіть для цього не було сили, не було сліз…

Раптом відчув, як над ним хтось схилився, й підняв важку голову.

Біля канапи стояла Оксана.

Дівчину аж не впізнати. Мабуть, довге перебування у воді далося взнаки. Сині потріскані губи тремтять, очі затуманені і майже нерухомі.

— Що з тобою? Ти — хвора? — підхопився Віктор.

— А що таке “хвора”? — ледь промовила.

Не став пояснювати, узяв за руку, посадив на стілець, приклав гарячі долоні спочатку до її холодного чола, потім до щік. Поступово з Оксаниного обличчя зникла тінь моря, закліпали, зблиснули очі.

— Ти щось мені казав? — запитала кволим голосом.

— Я казав: як це добре, що ти навідалася… Хотілось на прощання побачити тебе…

— А чому “на прощання”? Хіба ти помираєш?

— Мабуть, помру… Знищать мене Конрад і Глобаліус…

— І чого так боїшся тієї смерті? Смерть — то не страшно. Ось коли “пришиють гудзика”!..

Віктор глибоко зітхнув, похнюпився. Довго мовчав, думав, думав… І нараз, мовби прокинувся зі сну, стріпнув головою, проникливо й ніжно поглянув на Оксану, заблагав:

— Прошу тебе, зосередься, вислухай мене уважно!

— Добре, добре, — закивала вона. — Я постараюся… Тільки тримай, міцно тримай мою руку… Ага, отак… Тепер говори.

— Я впевнений: Конрад і Глобаліус жорстоко помстяться, що не послухався їх. Вони або закатують мене, або перетворять у безтямну людину-рибу. Тому, поки цього не сталося, хочу вчинити їм якусь дошкульну, величезну шкоду. І ось щойно пригадав, ти казала, що Венслав Кручек знає, де заховані у вулкані термічні голки, якими ці негідники збираються розтопити крижану Арктику і Гренландію…

— Колись знав, а тепер, напевно, забув, бо він уже людина-риба.

— А може, все-таки згадає, може, тепло рук і в нього пробудить пам’ять.

— Може…

— Прошу, приведи його сюди!

— Гаразд, якщо він погодиться, приведу, — підвелася Оксана і вийшла з будиночка.