Юрій Бедзик: Любов, Президент і парадигма космосу

— Вибачте… — мовив капітан-лейтенант зі старомодними погонами на плечах. — Дозвольте зайти?

Господар, хоч і був у пожмаканій, смугастій піжамі, на таке звертання трохи знітився:

— Хто ви такий?

Прибульцю зненацька вдарило в голову. Він хутко зняв кашкета і винувато посміхнувся:

— Розумію… П’ятдесят же років! — Серж зробив крок уперед, відсторонив господаря з дороги і досить безцеремонно переступив поріг. — Вітаю вас з нашим великим Святом, шановний піжамний чоловіче! Всі ми трохи поплутані. — Сержеві в голову не могло прийти, що перед ним стоїть його рідний, єдиний, найдорожчий йому синок Олежек, той самий Олежек, до якого він ніс свою палку любов, своє чекання. — Де моя дружина, де Зінаїда Антонівна? — Гість сміливо пройшов коридором у кухню, зазирнув до знайомої ванної, туалету, відчинив навіть двері на балкон з вітальні. — Скажіть, де Зінаїда Антонівна?

У приголомшеного піжамника скам’яніло лице. І вмить збуряковіло. Він догнав нахабу, зупинив його досить грубо:

— Почекайте… здається, ви прийшли в чужу квартиру. Якщо ви хочете знати, де Зінаїда Антонівна… ви мені даруйте, але її вже немає п’ятдесят сім років на світі. Моя мама померла одразу по війні. Я її ледве пам’ятаю.

«Померла! — ледве осягнув почуте Серж Сікора і мимоволі стягнув з голови кашкета з масивним крабом. — Немає Зіночки… Немає моєї рідної Зінулі, мого «сонечка!..»

Отже це вже чуже помешкання. Власне, воно належить оцьому підтоптаному дядькові в засмальцьованій піжамі.

І тут змигнула думка:

— Ви її син — Олег?

— Припустимо… — сказав господар квартири. — Я її син. Можу представитись: Олег Сергійович Сікора.

— Бачу, що Сікора, — чомусь сумно мовив капітан-лейтенант і в’яло простягнув руку. — Я теж Сікора.

— Ти диви! Однофамільці! — вмить повеселішав піжамний чоловік і став припрошувати гостя до свого кабінету.

Серж слухняно вступив у невеличку кімнату. Озирнувся. «Я був тут сьогодні вранці, — подумав, фіксуючи очима зовсім інші речі, інші меблі, книжки, гардини на вікнах. — І Зіночки немає. І цей дядько у брудній піжамі — син Олег. Що ж далі? Як бути?..»

Бажання одразу відкритися і вийти на пряму розмову чомусь одпало. В піжамному не бачив ніякого сина. Від славного Олежка в ньому не лишилося краплини.

— Я, мабуть, не зовсім доречно… — пробурмотів Серж. — Отак на свята прийти в дім. До того ж непрошено.

— Вам, що носите моє прізвище — все дозволяється, — весело кинув піжамний. Добув з шухляди сигарети, черкнув запальничкою. — Отакі діла, любий мій. Та ви не стійте. Можете сісти на диванчику. Поганенький, правда. Скоро куплю новий. Пенсійні гроші, знаєте, скупі. Дуже не розженешся. — Він затягнувся солодко димом. — Ну, гаразд, я вас слухаю. Кажіть, за чим прийшли?

Серж опустив голову. Давило в грудях, усе пливло в думках, світ перевертався догори дном. Аж тепер він збагнув, яке, зрештою, лихо скоїлося з ним. Він випередив час… Себто не він, але так склалося, що начебто саме він і тільки він! І тепер будуть падати на нього всілякі прикрощі, і доведеться йому, молодому, червонощокому, чорнобровому, густочубому, в розквіті сил чоловікові, власне, парубкові, з парубків схиляти голову перед своїми дітьми й онуками.

— Бачите, шановний Олегу Сергійовичу, — повів мову після тривалої мовчанки Серж, — мені випало довгий час побути далеко звідси, — почав Серж. — А тепер іду містом і нічого не впізнаю. Просто якийсь жах! Вулиць не впізнаю, людей не впізнаю, газет не впізнаю. — Він добув із свого целофанового пакета міську газету, розгорнув її, поклав перед господарем на столі. — Цей номер я випросив щойно в гастрономі. В лотку. Почитав і здивувався: «Флот України». Якась чудер-нація.

— Що тут дивного? Ніякої чудернації, — пояснив просто піжамний господар. — Україна тепер має свій флот, Севастополь став українським містом. У Москви свій флот, у Києва — свій. От і така газета. До речі, в цьому номері саме надруковано мою статтю про загиблий в 45-му році корабель «Салют». Там загинув і мій батько. Велике вам спасибі за цю газету. — Він усміхнувся з глибоким вдоволенням. — Ми її сьогодні покажемо контр-адміралу Севастьянову. Його батько також загинув 9 травня 45-го на «Салюті».

Серж через силу проковтнув давкий клубок. Химера подій навалювалася на нього дедалі важче і безжальніше. Він узяв газету, пробіг очима по рядках статті.

— Ви пишете, наче були там, — озвався по хвилі з сумним усміхом. — Спасибі вам за добрі слова. Дещо правда, не зовсім точно, але загалом ви вловили той настрій, який ми тоді переживали.