Юрій Бедзик: Любов, Президент і парадигма космосу

— Не знаю, не знаю, — розсердився й собі голос на військовій базі. — Тоді ви не «Салют». Кажете о четвертій ранку… Та в нас тепер такого графіку немає. І, взагалі, ніякого вільного патрулювання. Для цього грошенята потрібні, а наше командування на бобах. Хіба що в українському флоті щось нашкребуть… Так що кінчай травити баланду!

Севастьянов відчув, як йому пливе з-під ніг підлога рубки, сказитись мало, чи він здурів, чи вони там на базі всі зсунулися з глузду.

І щоб якось бодай зачепитись за реальність, він запитав грубо:

— Слухай, ти, розумник, якщо я не «Салют», то хто ж я такий? Дух святенький? Куди подівся мій сторожовик «Салют»? Куди поділися ми, члени його екіпажу, п’ятдесят два матроси, мічмани і офіцери?

— Куди ви всі поділися, відомо тільки вам, — стримано подав голос черговий з бази, хоча й відчувалося, що він уже сам на хвилі люті, ось-ось зірветься. — Ми ж знаємо одне. Принаймні, так написано на стенді слави у нашому гарнізонному музеї. А написано просто і прямо: сторожовий корабель «Салют» з бортовим номером 707 під командуванням капітана 2 рангу Севастьянова безслідно щез під час патрулювання в славний день Перемоги над німецько-фашистськими загарбниками.

Ясна річ, тут втрутилися якісь ворожі сили. А, може, й не ворожі. Самі сидять тепленькі, святкують Перемогу.

Севастьянов змусив себе настроїтися на іронічний лад:

— Так що, виходить, ви там чарку давите, а «Салют» хай собі бовтається в морі?

— Прошу не жартувати, товариш капітан другого рангу, — озвався різко черговий бази. — У нас справи. Відключаємося.

— Севастьянов повернувся до Сержа.

У них, бач, справи… Ну, йолопи! А, може, справді… Знаєш що, Серж… ідемо в Севастополь. Там з’ясується.

Його зупинив Сікора:

— А я б не поспішав. Нас не просто ігнорують, нас просто забули… — В душі Сікори ворухнувся жах: — Капранг, стривай! У них на календарі сьогодні 2002 рік. А вранці було 9 травня 1945 року. — Сікора вчепився в командира. — Двічі нам сказали: 2002 рік! Хто ми тепер? Де ми?

— Дізнаємося в Севастополі.

— Але ж ми для них не існуємо. Ти розумієш? Нас просто немає! Ми для них мертві. Ми — герої, як загинули в сорок п’ятому. Півстоліття тому.

У Севастьянова опали руки, не знав, що має робити. Корабель як корабель, і море як море, і голос з динаміка справжній, це не сон, не марення. З хвацького офіцера Севастьянов раптом перетворився на дядька з обвислими вусами і порожнім поглядом.

— Ходімо вип’ємо… Мені погано… — видушив з себе хрипко. — або я сказився, або весь світ пішов у тартарари.

Вони спускаються в командирську каюту, падають на стільці. Відчай, панічне чуття безвиході. Севастьянов розшарпує на грудях кітель і тягнеться до пляшки. Іншого виходу в нього немає. Усе залити горілкою. Хай вона вирішує за них!

Булькає рідина, проливається на столик, заливає якісь папери.

— Може, більше не треба? — намагається зупинити його Серж Сікора.

— Треба! — мало не кричить вусань. — Кінець усьому! Край! — І тут він сторожко наслухається: — Стоп!.. Мені здається… ми не самі… тут хтось є…

— Ти мариш, Вікторе Степановичу.

— Ні, я чую нутром, що тут хтось є. Озирнися по каюті. Поглянь гарненько. Глянь отуди… Ні, в куток, в куток!..

Сікора дивиться в куток каюти. Шкіра на його обличчі стягується, як попечена, і в очах різачка, наче хтось сипнув йому в них піском. Він бачить щось дуже схоже на людину, чоловік то чи жііДка — не впізнати було. Високий, з голубими очима, волосся ніякого, хіба що ріденький пушок непевного кольору і довга-довга шия. Лобаста голова на тій шиї повертається в один, в другий бік, наче когось іще сподівається побачити. Мара якась, а не людина. І ще вловив Сікора одну деталь — людина та губилася в якомусь голубуватому серпанку. Враження було, наче її окутував легкий туманець. Серж і Севастьянов тупо дивляться на прибульця в голубому тумані, їм до болю кортить сказати йому щось, вони відчувають його добрість, його майже стражденну прихильність до них, а проте мовчать злякано, мовчать ошелешено. Говорити з такою з’явою неможливо, говорити просто ніяково. Це щось із сфери фантастики. Наслання якесь.

Зненацька Серж чує у собі голос. Прохальний, майже вибачливий, і заразом сповнений смутку. Голос, який водночас вимагає послуху, вимагає дії.

Сержеві хочеться глянути на свого друга-коман-дира. Як він це сприймає? Лице у Севастьянова, як і досі, отупіле, в очах ляк, губи безгучно ворушаться.

А чужинський голос вперто нагадує про дію. Вимагає дії. І зневажити його веління просто незмога. Серж відчуває себе наче вже й не у власній волі, все відбувається саме собою, кожен його рух кимось підказаний.