Юрій Бедзик: Любов, Президент і парадигма космосу

— З цим я вмію боротися, — лагідно усміхнувся Президент. І обняв дружину. — Ось мій помічник, на неї можу цілком покластися. Бо якщо казати відверто, лечу я, Андрійку, на важку розмову.

— За борги наші будуть здирати шкуру?

— І про те нагадають. Але головне інше. Стратегія Європейського Союзу щодо України. Ведуть з нами досить непевну гру. Запрошують до себе і не впускають у свій дім. Величають начебто і водночас позиркують так якось… Ну, та годі про те. Знаю, ти маєш досить свого клопоту.

— Біду маю! — насупився господар. — У мене санітарки беруть росчот, тікають від хворих. Самі ми. лікарі, беремося за швабру. Без дотацій живемо, без ліків. Хоч я ладен усе власними рукамирозгрібати, аби мої хворі не лежали голодними і не плакали в холодних палатах.

Раптом деренчливо озвався з тумбочки телефон. Дзвонили з лікарні. Там когось готували до операції. Операція мала бути непростою. Тож йому, Андрію Горбенку, головному медикові цих земель, належало бути в операційній. І він стиха мовив у трубку:

— У мене високий гість, самі знаєте. Прошу, зробіть усе як годиться. Підіть до Клав дії Степанівни, погукайте її, щоб вона мені проасистувала. Гаразд… на вас покладаюся… І чекаю…

Президент збагнув, що ситуація ставала критичною. Треба було кінчати трапезу.

— У тебе операція, Андрійку. Буду рушати.

— О ні, у мене е ще майже година! — мало не образився господар. — Прошу вас… прошу тебе, Президент!.. — Він схопив гостя за руку. — Не їдь ще! Благаю тебе! Все життя буду пам’ятати. Онукам перекажу. — Його карбоване зморшками довгасте лице запашіло вогнем. — Друже, уяви собі, що ми знову пацани отієї третьої школи, я веду тебе у двір, я показую тобі сховану в кишені цигарку і пробую запалити її. Але ти вириваєш її з моїх вуст і топчеш ногами. Пам’ятаєш, як ти тоді топтав її? Ще й кулаком мені пригрозив: мовляв,Ганна Остапівна, математичка, сваритиметься, не треба! Ти був завжди такий строгий, такий підтягнутий.

— Мені набридло бути строгим і підтягнутим, — сухо сказав Президент. — І взагалі від спогадів у мене серце болить.

— Хочеш, поїдемо влітку в наше село? — подав досить фантастичну ідею господар.

— Поїдемо, — одразу ж погодився Президент. — Тільки по-простому. Без охорони, без помічників!

— Е ні, без охорони і помічників не можна. Дуже трудне життя стало. Та й сволоти всякої розвелося. — Господар схилив голову. — Багато смерті… Скрізь убивають… Як в американському телевізорі. Що людина, що пес приблудний. Не знаю, що з народом поробилося. Коли у мене на операційному столі гине хворий, я потім три ночі не сплю. А сьогодні за три тисячі баксів тебе можуть серед білого дня…

— Ти ж хотів ще більше жорстокості, — ніби з докором кинув Президент. — А я, Андрійку, мрію про той час, коли не те, що смертна кара, а й саме поняття кримінал стане у нас дивиною.

— От ми з тобою й геть заплуталися, Президенте, — винувато усміхнувся головний лікар. — Убивати, не убивати. Тоді скажи мені: як же повернути нам святість? Просту людяну терпимість? Що з народом робити? Прости, що нагадую тобі. Президенте. Ми ж колись, українці, славилися добром, хат не замикали. Як нам жити?

Президент важко опустив голову.

— Мабуть, Андрійку, тільки добром жити. Добром на зло, а не злом на зло!

У Горбенка сіпнулися вуста, в кутиках мовби зачаївся тіманець спомину. Давнього-давнього.

Не зважувався сказати, що йому пригадалося. Аж по якомусь часі звів лукавенько очі на гостя.

— Бачу, ви невиправний. Яким були в школі, таким і зосталися.

— Про що ти, Андрію?

— Згадайте Митю Загулу. У восьмому сидів два роки…

— Щось пригадую. — доторкнувся пучками до чола Президент. — А! Ми ж його прозвали Загу-ляйвітром. Мав звичку цупити чуже.

— Отож, крав безбожно. Але хай би собі крав потрохи, дрібноту всяку, ручки, олівці, гумки з чужого столу, а він же до міліції докотився.

І тут згадалася поганюща історія. Президент аж потемнів лицем. Стосувалася якраз його, на той час скромного восьмикласника. Цей лобуряка Загула-Загуляйвітер одного разу примудрився одного зимового вечора, коли в їхній школі виступав хор із сусіднього села, вкрасти з класу його, Леонідовий поганенький кожушок. Ціни йому було дві копійки в ярмарковий день. Але ж довелося в люту хурделицю бігти додому роздягненим. Соромно було зізнатися про крадіж, вискочив і отак побіг. А під ранок запалення легенів, жар, температура люта, ледве відволодали лікарі. Міліції вдалося з’ясовувати, хто злодій. Та для крадія все закінчилося щасливо.