Володимир Сорокін - День опричника

Батя робить паузу, втягує в ніздрю свою добрий понюх кокоші білого й відразу ж запиває горілкою. Ми робимо те саме.

— Так ось, анохи мої світ-родимі, не для цього все. А для того, щоб зберегти віру Христову як скарб непорочний, еге? Бо тільки ми, православні, зберегли на землі церкву як Тіло Христове, церкву єдину, святу, соборну, апостольську й безгрішну, еге? Бо після Другого Нікейського собору правильно славимо Господа тільки ми, бо православні, бо право правильно славити Господа ніхто в нас не відібрав, еге? Бо не відійшли ми від соборності, від святих ікон, від Богородиці, від віри батьків, від Трійці Живоначальної, від Духа Святого, Господа, Животворящого, Який від Отця походить, Якому із Отцем і Сином поклоняємося і славимо, яким мовили пророки, еге? Бо відкинули ми все богоненавидне: і маніхейство, і монофелітство, і монофізитство, еге? Бо кому церква не мати, тому й Бог не батько, еге? Бо Бог за природою своєю вищий за всіляке розуміння, еге? Бо всі панотці правовірні — спадкоємці Петра, еге? Бо нема чистилища, а є тільки пекло та рай, еге? Бо людина народилася смертною й через те грішить, еге? Бо Бог є світло, еге? Бо Спаситель наш став людиною, щоб ми з вами, вовки сапаті, стали богами, еге? Ось тому й збудував Государ наш Стіну Велику, щоб відгородитись від смороду й невірства, від кіберпанків клятих, від содомітів, від католиків, від мелан холіків, від буддистів, від садистів, від сатаністів, від марксистів, від мегаонаністів, від фашистів, від плюралістів і атеїстів! Бо віра, вовки ви сапаті, — це вам не гаманець! Не каптан парчевий! Не дрюк дубовий! А що ж таке віра? А віра, анохи голосні мої, — це колодязь води джерельної, чистої, прозорої, тихої, непоказної, сильної та рясної! Зрозуміли? Чи повторити вам?

— Зрозуміли, Батю, — як завжди відповідаємо.

— А коли зрозуміли — слава Богу.

Хреститься Батя. Хрестимось і ми. Нюхаємо. Запиваємо. Крекчемо.

І раптом Єроха ображено ніздрею сопе.

— Чого ти? — повертається Батя до нього.

— Вибач, Батю, коли слово тобі всупереч скажу.

— Ну?

— Образливо мені.

— Чого тобі образливо, брате Єрохо?

— Що ти перстень дворянський на палець собі вдів.

Діло каже Єроха. Дивиться на нього Батя, примружившись.

Мовить голосно:

— Трохиме!

З’являється слуга Батин:

— Чого зволите, хазяїне?

— Сокиру!

— Слухаюсь.

Сидимо ми, перезираємось. А Батя на нас поглядає та й либу давить. Заходить Трохим із сокирою. Знімає Батя перстень з мізинця, кладе на стіл гранітний:

— Давай!

З півслова збагнув усе вірний Трохим: розмахується й обушком — по персню. Тільки бризки алмазні навсібіч.

— Ось так! — сміється Батя.

Сміємось і ми. Оце — Батя наш. За це любимо його, за це бережемо, за це вірність йому зберігаємо. А він пил алмазний зі столу здуває:

— Ну, чого роти пороззявляли? Нарізайте!

Клопочеться Потика біля кокоші, нарізає смуги. Хотів був спитати, чому графом молодь займалася, а ми, корінні, і не відали нічого. Не при справах ми, чи що? Довіру втрачаємо? Але — стримуюсь: по гарячих слідах краще не потикатися. Я вже потім до Баті знизу прилаштуюся.

І раптом Балдохай:

— Батю, а хто ж цього пасквіля склав?

— Філько-віршомаз.

— Хто такий?

— Здібний хлопець. Буде на нас працювати… — Схиляється Батя, всмоктує білу смуту через свою трубочку кістяну. — Він тут про Государя написав здорово. Хочете послухати? Ану, набери його, Трохиме.

Набирає Трохим номер, з’являється неподалік заспано-перелякана пика в окулярах.

— Дрихнеш? — перехиляє Батя чарку.

— Ну що ви, Борисе Борисовичу… — бурмоче віршомаз.

— Ану, прочитай нам присвяту Государеві.

Поправляє той окуляри, відкашлюється, декламує виразно:

Цэюкае Батя кулаком по столу:

— Га? От сучий син! Вправно завернув, га?

Погоджуємось:

— Вправно.

— Добре, спи далі, Філько! — вимикає його Батя.

І раптом заводить басом:

Сподівався я, що уникнемо сьогодні цього, що звалиться Батя раніше. Але неухильний командир наш: після кокоий з горілкою тягне його на свердління. Ну що ж — свердлити то й свердлити.