Юрий Долгушин - ГЧ

Кілька разів Мюленберг намагався з’ясувати, куди саме вони їдуть. Він добре знав околиці Мюнхена. Вейнтрауб же знав їх зовсім погано, і з його розповідей важко було зрозуміти, де знаходиться місце для дослідів, визначене управлінням.

Виїхавши за межі міста, машини рушили по Вольфратсгаузенському шосе на південний захід. Був жаркий день. Праворуч тяглися нескінченною стрічкою квітуючі густі сади, ліворуч, звиваючись, раз у раз з’являвся бурхливий смарагдовий Ізар.

Уже близько сьомої години вечора машини круто звернули праворуч, на друге шосе, і незабаром зупинилися біля воріт якогось довжелезного дощаного паркана. Мюленберг одразу помітив збройну охорону, і серце його завмерло.

— Що це таке? — спитав він.

— Артилерійський полігон, — відповів Вейнтрауб, — він тепер не діє; здається, його реконструюють. Тому військове відомство люб’язно дозволило нам скористатися ним для технічних випробувань.

Він пройшов у контору, пред’явив якісь документи, після чого ворота були відчинені, і машини з людьми рушили за огорожу.

Перед ними розстилалася величезна долина, яка поступово підвищувалася до горизонту і там переходила в довге пасмо горбів. Рівну поверхню долини, всю покреслену тонкими лініями канав, було видно на десятки кілометрів. Важко було уявити зручніше місце як для артилерійських вправ, так і для випробування апарата Гросса.

Праворуч розташувалася невелика група будівель: казарми, склади боєприпасів, гарматний арсенал, гараж. Кілька невеликих споруд було розсипано в різних місцях полігона. Тут і там метушилися люди, які несподівано з’являлись і зникали під землею; вони встановлювали мішені, знаки, креслили по долині складну геометрію полігона. Вантажні машини вивозили накопану ними землю.

Начальник полігона, очевидно попереджений по телефону з прохідної контори, вийшов назустріч і шанобливо привітав Вейнтрауба та його супутників. Він дуже люб’язно запропонував гостям самим обрати будь-яке місце і будь-який напрям для випробування машини. Якщо треба буде, він дасть і людей.

Зворушений такою увагою, Гросс ходив з виглядом гордого півника, і навіть рухи його стали не такі метушливі. Раз у раз він саркастично поглядав на свого похмурого друга.

— Ну що, дорогий Агасфер? — в’їдливо спитав він, скориставшись моментом, коли поблизу нікого не було.

— «Quidquid id est timeo danaos et dona ferentes», [4] Що б не було, боюсь навіть тих данайців, що приносять подарунки (Вергілій, «Енеїда»). — проскандував Мюленберг у відповідь.

Сонце вже майже торкалося горизонту, коли апарат Гросса був складений і встановлений на землі. Ганс з робітниками відвезли два прийомних агрегати в поле. Кожен з них, крім струмоприймачів, складався з групи електроламп, розташованих на вертикальній рейці, та електричної сирени. За вказівками працівника полігона, Ганс намітив на відстані одного і півтора кілометра від апарата дві точки, в яких він і встановив агрегати.

Потім усі зібралися біля машини. За розпорядженням начальника, дзвін на головному будинку повідомив про припинення всяких робіт у полі.

Глянувши на вкриту сутінками долину, Мюленберг здивовано помітив, що вся вона раптом ожила. Немов комашня, виповзали з-під землі чорні крапки людей, спочатку врозбрід, потім, з’єднавшись в окремі плями, потекли по полігону до будинків.

Мюленберг підняв до очей бінокль. Ішли загони людей з лопатами, кирками, ломами. Чим ближче вони підходили, тим виразніше він бачив брудні виснажені постаті, згорблені під вагою своїх знарядь. На багатьох звисало подерте лахміття. Загони рухалися під охороною озброєних ситих наці… Мюленберг зрозумів: це були ті люди, які зникали з життя раптово і безглуздо, про яких навіть друзі намагались більше думати, ніж говорити вголос…

Арештанти проходили повз найдальший агрегат, поставлений Гансом, і зникали за трупою споруд.

Минуло не менше години, перш ніж полігон спустів. Зробилося темно.

Гросс і Мюленберг кінчали налагоджувати машину. Обидва хвилювалися. Наставав вирішальний момент випробування. Лишалося запустити мотор генератора, ввімкнути акумулятори — і кинути енергію вперед, у темний простір.

Напрям променя був заздалегідь визначений по візиру. Ось його шкала. Якщо трохи послабити гвинтик, що притискає її, і хоча б на один міліметр зрушити шкалу, промінь іонізатора пройде повз ціль. Тоді буде провал: пан Вейнтрауб, можливо, охолоне до цього геніального відкриття, мабуть, стане менш люб’язним. А Гросс… це буде трагедія для Гросса. Він так впевнений у перемозі!