Юрий Долгушин: ГЧ

І як недобре вийшло б, коли б я послухався критими і переніс дію роману в наш час (не кажучи вже про майбутнє!). Адже тим самим я змусив би своїх героїв у епоху атомної енергії і штучних супутників землі, коли частина моїх фантастичних прогнозів уже близька до реального здійснення, повторювати давно зроблені відкриття і видавати за нові давно відомі ідеї! Оце було б уже справжнісінькою і недозволеною фальсифікацією історії науки.

І є ще одна важлива обставина, на яку я обов’язково повинен вказати.

Хай читач не думає, що коли на обкладинці книжки стоїть моє ім’я, то це означає, що я, автор, — єдиний творець роману. По суті це не так, — у створенні книжки брало участь багато людей.

Наукова фантастика, як я її розумію, — надзвичайно важкий жанр. Кожний твір повинен не тільки відповідати всім загальнолітературним вимогам, але й містити в собі новий прогноз, здобутий з передових наукових ідей. І прогноз цей повинен бути своєрідним відкриттям, винаходом, хай не розробленим у деталях, але принципово обгрунтованим. Зрозуміло, що для виконання такого завдання потрібна велика підготовча робота — і пізнавальна, і творча.

Мушу сказати, що в моїй літературній діяльності це була справді казкова чотирирічка, іноді нестерпно важка, але сповнена величезної радості пізнання справжнісіньких чудес, прихованих у нашій науці, в її людях, у її книжках та інститутах. І я кидався, захоплений, від книжок — до вчених, від лабораторій — до винахідників, як бджола, розшукуючи і збираючи по краплях цей нектар чудес.

Микола Панасович Байдуков, мій давній друг, тоді ще студент і великий «снайпер ефіру», який за дивно короткий строк перетворився потім на генерал-майора — радіоінженера авіаційної служби, ввів мене в електромагнітні хащі, зробив мене короткохвильовиком. З ним ми будували перший у нашому Союзі кустарний телевізор, показали потім Валеріану Володимировичу Куйбишеву жартівливий фільм «Міккі-Маус», який було прийнято з-за кордону [1] Нагадаємо, що тоді перші досліди телепередач проводилися на довгих хвилях. . Микола Панасович уже помер. Риси цієї надзвичайно талановитої, скромної і працьовитої людини я показав у образі одного з героїв — Миколи Тунгусова. До речі, другий з головних моїх героїв — професор Ридан — складніше поєднання кількох визначних учених, яких я знав. Ридан — ім’я вигадане, що народилося як один псевдонім за багато років до створення «Генератора чудес». Таким чином, і Ганна Ридан — особа дійсна. І Наталя — теж. І тьотя Паша. Більше взятих із дійсності героїв у романі нема.

Зате в моєму житті того періоду їх було чимало. Лікар Дубровін Євген Олексійович у тісній кімнатці в Тропічному інституті змушував мене тримати білого пацюка з саркомою на спині, поки він опромінював його ультракороткими хвилями; професор Михайло Васильович Фролов годинами показував і пояснював мені, як і чому висушується за кілька секунд сира дошка в полі високої частоти.

Я ніколи не забуду наших зустрічей з академіком Олексієм Дмитровичем Сперанським у ВІЕМі — Всесоюзному інституті експериментальної медицини. Вчений, книжку якого на таку, здавалося б, «суху» тему, як «Елементи побудови теорії медицини», я читав, мов захоплюючий роман, буквально приголомшив мене своїми ідеями, дивовижною витонченістю і філігранністю аналізу явищ. Нам було про що говорити ще й тому, що він не цурається літератури, знає і любить її. Олексій Дмитрович редагував тоді деякі розділи роману.

Величезний вплив на мою роботу мало знайомство з відомим фізіологом і винахідником професором Сергієм Сергійовичем Брюхоненком. Коли я прийшов до нього вперше, він оживляв мертвих собак. Тут я побачив створене ним «штучне серце» — апарат, який чудово замінював справжнє серце тварині, поки вона поверталася до життя. Це була підготовка до дослідів над людиною. І це була вже справжнісінька фантастика.

Сергій Сергійович теж одразу зрозумів, що мені було потрібно. В наступному досліді оживлення я, одягнений у білий халат, уже фігурував як помічник, щось тримав, щось подавав, стежив за кардіографом і намагався не пропустити жодного слова чудового експериментатора.

І Сергій Сергійович редагував частину розділів «Генератора чудес».

Знайомство з академіком Трохимом Денисовичем Лисенком, розмови з ним про «живе і мертве», про безсмертя і смерть, про нову генетику допомогли мені відчути свіжий вітер нашої передової біології, уявити собі її шляхи. Біофізик Г. С. Франк, згодом член-кореспондент Академії медичних наук, в результаті нашої грунтовної розмови дав мені можливість розповісти про неймовірний дослід з кроликами, який я вмістив у романі.