Юрий Долгушин - ГЧ

— Ну от і все, — бадьоро сказав Герхард, ховаючи свою записну книжку в задню кишеню, а лівою рукою простягаючи через стіл аркуш, принесений радистом. — Тепер прочитайте ось це.

І все ж таки Ганс не чекав того, що там було написано.

«…Учора відвідав хутір Вооркіле близько Ринга. Привіт Ріккерта передавати нікому. Лайне Тооп померла в квітні цього року запалення легенів — 852».

У першу мить думки Ганса з шаленим напруженням шукали виходу із становища. Знову й знову він перечитував текст, щоб протягти час. Не підводячи очей, він усе ж побачив, як права рука Герхарда повернулася з-за спини і над краєм стола з’явилось дуло пістолета.

Дзенькнув, телефон, шеф схопив трубку.

— Чи не поснули ви там, ваша світлість… — забасив голос з трубки.

— До дідька! — роздратовано закричав шеф. — Усе до дідька, чуєте, Ервін?! Повертайте негайно на північ і — повний вперед! Самий повний!..

Незвичайний спокій раптом обійняв Ганса. Він зрозумів, що всі його плани й надії загинули, що нічого більше вдіяти не можна. Можна лише чекати, коли настане кінець. Чекати і, мабуть, найкраще просто мовчати.

— А тепер, Ріккерт, — промовив тихим, свинцевим голосом Герхард, — розповідайте, як усе було насправді.

Ганс звів очі, зустрів холодний, загрозливий погляд… і раптом відчув легке запаморочення. В наступну мить усе його тіло охопила непереборна кволість, голова почала хилитись до стола, повіки нестримно стулялись. Свідомість швидко віддалялась кудись геть від нього.

Встигла промайнути думка: «Отруїли… в останній чарці — отрута». І більше вже не було думок.

Ніхто з людей, що перебували на «Ерваллі», не знав і ніколи не дізнався про те, що сталося далі.

Хвилин через сорок після того, як судно лягло в дрейф, увійшовши в берегові води Естонії, туман, що оточував його, освітився сильними прожекторами двох радянських сторожових катерів. Один з них зупинився на деякій віддалі, другий підійшов ближче і сигналами запитав судно про його національну приналежність. Шхуна не відповідала. Вона здавалася мертвою. Суднові вогні були погашені, люди не з’являлись.

Катер підійшов впритул до борту, і в той самий момент загін озброєних прикордонників, як зграйка птахів, перенісся на «Ерваллу».

Дивну картину побачили вони там.

Освітлений прожекторами туман кидав сіре, похмуре світло на палубу, і крізь нього тут і там видно було на ній розплатані тіла людей. Відразу ж з’ясувалося, що всі вони живі й навіть, очевидно, здорові. Про це свідчив здоровий колір обличчя, відсутність будь-яких зовнішніх ушкоджень. Скидалося на те, що вони сплять, але всі спроби розбудити їх, привести до пам’яті, до притомності, виявились марними.

У такому самому стані були знайдені штурман у своїй рубці, вахтовий за штурвалом, радист, частина команди, яка відпочивала в кубрику, словом — усі люди на шхуні.

Увагу лейтенанта — командира загону особливо привернула картина, на яку вони натрапили в кают-компанії. Там було чотири чоловіки. Один з них, на вигляд наймолодший, у простому рибальському одязі, сидів за столом, схиливши голову на складені руки. Прямо навпроти нього навалився грудьми на стіл другий, гарно зодягнений, як і інші двоє. З правої руки його, притисненої грудьми до столу, вивалився пістолет. Третій, літній, сидів у капітанському кріслі, закинувши голову назад, і гучно хропів, четвертий простягся на підлозі, біля обох теж лежали пістолети, які вони, здавалося, тільки-но випустили з рук.

Тут уже очевидним було якесь насильство, злочин, і командир вирішив поки що не чіпати сплячих. Він тільки зібрав їхні пістолети і, залишивши в каюті посилений наряд охорони, побіг на палубу.

Тим часом до другого борту «Ервалли» підійшов ще один катер, і з нього на шхуну перейшла група, яка складалася з майора, двох капітанів державної безпеки і одного цивільного. Командир загону рапортував їм про стан справ: на шхуні виявлено всього двадцять вісім чоловік, усі живі, але… перебувають у стані, схожому на сон. Розбудити, проте, нікого поки що не вдалося…

Лейтенант був дуже спантеличений. І не тільки тим, що сталося на шхуні. На обличчях прибулих, які відбивали і здивування, і захоплення, він бачив, що ці люди розуміли, в чому тут річ. І перше, що вони зробили після його рапорту, — почали гаряче вітати цивільного з якимсь надзвичайним успіхом!

Потім, немов згадавши про чергове важливе завдання, офіцери кинулись до «живих трупів», які лежали на палубі, швидко оглянули їх, зазираючи кожному в обличчя, неначе розшукуючи серед них когось, але, мабуть, не знаходили. Лейтенант зметикував, що тут кают-компанія може стати в пригоді, і повів їх туди.