Александр Бєляєв - Зірка КЕЦ

Тоня посміхнулась:

— Серед безбородих — пізнала б, але серед таких же бородатих, як він, навряд чи. Я ж тільки мигцем бачила його, коли він їхав на аеродром.

Євгеньєв заговорив. При перших же його словах Тоня раптом зблідла.

— Що з тобою?

— Та це ж Палій! Його голос… Але як він змінився! Палій-Євгеньєв… Нічого не розумію…

Я, мабуть, зблід не менше, ніж Тоня, так схвилювала мене ця новина і блідість Тоні.

— Як тільки він закінчить промову, ходімо до нього! — сказала вона мені рішучим тоном.

— Може, тобі зручніше самій? Адже багато про що треба вам поговорити.

— У нас немає таємниць, — відповіла Тоня. — Так краще. Ходімо!

І як тільки овації вщухли і чорнобородий відійшов від «столу», Тоня рушила вперед, а я за нею. Урочиста частина засідання закінчувалась.

«Рій мух» заворушився. Грав оркестр. Всі співали хором «Зоряний гімн». Починався карнавал квітів.

На превелику силу протовпилися ми через юрбу. І ось, нарешті, ми біля таємничого Палія. Він уже побачив Тоню і, усміхаючись, крикнув їй:

— Тоню! І товариш Артем’єв? Здорові були!

— Ходімо куди-небудь в затишний куток. Мені треба з тобою поговорити, — сказала Тоня і вхопила букет запашних фіалок, що плавав у повітрі.

— І мені теж, — відповів Палій.

Ми полетіли в куток залу, але всюди було занадто шумно. Молодь перекидалась букетами троянд, конвалій, гіацинтів, айстр… Тоня запропонувала перейти в бібліотеку: «Там, мабуть, зараз нікого немає».

Палій-Євгеньєв у чудовому настрої. Він запросив нас «сідати» на стільці, хоч вони зовсім не підтримували нас. Сам він зробив це з надзвичайною швидкістю й спритністю, — підставив під себе стільця, що плавав у повітрі, і, придержуючи ногами, «сів». Ми наслідували його приклад, хоч і не з такою спритністю. Тоня повернулась набік, — Палій поставив її стільця поряд з собою. Я висів догори ногами відносно них, але не хотів змінювати своєї постави, щоб не викликати сміху Палія незграбним рухом.

— Так оригінальніше, — сказав я.

Якийсь час ми мовчали. Незважаючи на всю зовнішню веселість, Палій хвилювався. Тоня навіть не приховувала свого хвилювання. Що ж до мене, то моє становище було найгірше. Справді-бо, я охоче полетів би в зал, хоч як хотілося мені послухати, про що вони будуть говорити. Я відчув себе ще гірше, коли Палій, кивнувши на мене головою, спитав Тоню:

— Товариш Артем’єв твій наречений?..

Мені здалося, що я падаю. Але, на щастя, тут люди не падають, коли навіть умлівають. Що відповість Тоня?.. Я напружено дивився на неї.

— Так, — відповіла вона, не вагаючись.

Я зітхнув з полегкістю і відчув себе твердіше на «повітряному» стільці.

— Я не помилився, — сказав тихо Палій, і в його голосі ніби забринів сум.

Отже, і я не помилився, гадаючи, що у них щось було, крім наукового інтересу.

— Я дуже винен перед тобою, Тоню… — сказав Палій. Тоня ствердливо кивнула головою. Потім Палій глянув на мене і сказав: — Ми товариші, а з товаришами можна говорити цілком одверто. Я кохав тебе, Тоню. Ти це знала?..

Тоня трохи похилила голову і відповіла:

— Ні.

— Вірю. Я добре вмів приховувати свої почуття. А ти як до мене ставилась?

— Для мене ти був другом і товаришем по роботі.

Тепер Палій кивнув головою.

— І в цьому я не помилився. В той час твоє серце ще спало для кохання. Ти захоплювалась нашою роботою. А я мучився, сильно мучився. І в той час, — пригадуєш? — з радістю прийняв пропозицію їхати на Далекий Схід. Мені здавалося, що коли мене не буде біля тебе, твоє кохання прокинеться…

— Я була дуже засмучена тим, що наша робота припинилась на найцікавішому місці. Всі записи провадив ти. У тебе залишились формули. Без них я не могла йти далі…

— І через ці формули шукала мене по світу і по небу?

— Так, — відповіла Тоня.

Палій засміявся, і на цей раз уже цілком щиро і весело.

— Все, що робиться, робиться на краще. Ти не раз дорікала мені, що я занадто всім захоплююсь. І це вірно. Я здатний захоплюватись і в науці, кидаючись від теми до теми, і в коханні. Це моя вада, але і моя перевага… Без цього захоплення я не вчинив би «дванадцяти подвигів Геркулеса», про які сьогодні казав Пархоменко. До речі, нас усіх нагороджують. Це нагорода за мій характер, що всім захоплюється, — він трохи помовчав. — Так от. Поїхав я на Далекий Схід і там… забув свою Тоню і закохався в Соню. Ні, не зовсім забув. Але в Соню закохався до запаморочення. Одне слово, я одружився з нею і вже маю чудову доньку. Дружина і донька на Землі, але скоро сюди приїдуть.