Александр Бєляєв - Зірка КЕЦ

Наш пружинний годинник (годинник з маятником не працює в світі невагомого) показував уже шосту годину вечора. Ми закінчуємо о шостій. Фалеєв полетів на Зірку, Зоріна ще залишалась. Ця дівчина захоплювалась роботою не менше, ніж я, і часто затримувалась в лабораторії допізна. З неї був не тільки прекрасний працівник, але й чудовий товариш. Завжди весела, життєрадісна, привітна. Вона часто зверталась до мене з різними науковими запитаннями, і я залюбки давав роз’яснення. Так було і на цей раз. Вона вивчала вплив холоду на ріст шерсті. Дослідна тварина сиділа в окремій камері з досить низькою температурою, і працювати там доводилось в теплому костюмі. Ця камера містилася в найдальшому кутку нашої трубоподібної лабораторії. Я сидів біля скляного ящика, розглядаючи велетенську дрозофілу завбільшки з голуба. Незважаючи на такий зріст, крила у неї були майже атрофовані: не більші як бджолині. Вони майже не допомагали їй під час польоту, і вона воліла лазити по стінках свого скляного ящика. Але цей велетень уже не був безстатевою істотою. Дрозофіла була самиця, на моє замовлення. Нове досягнення. Я виведу самця, і матиму породу велетенських мух-дрозофіл. Я вже почав міркувати про наслідки цього нового успіху, як раптом до мене підлетів Джипсі і заговорив своєю собачою мовою! Я зрозумів: мене просить до себе Зоріна.

Я підвівся. Джипсі полетів попереду, вимахуючи своїми перетинчастими лапами. Я за ним. Долетів до кінця лабораторії, одягнув теплий костюм і ввійшов у камеру. Під стелею «шугав» баран. Він мав таку довгу вовну, що ніг його зовсім не було видно. Я спробував м’яке, як шовк, руно. Справді, золоте руно! Вовна обгортала його, як хмара, і спускалось майже на метр нижче ніг. Я ледве промацав їх у м’якій вовні.

— Непогано! — сказав я. — Ви робите успіхи.

— І уявіть, — зраділа дівчина, — я зовсім недавно стригла барана. І ось вовна знову відросла і навіть довша, ніж раніше. Але вона стала трохи цупкішою, і це турбує мене.

— Шовк не може бути м’якший, — заперечив я.

— Але павутина тонша, ніж шовк, — в свою чергу заперечила Зоріна. — Ось спробуйте-но зняту вовну, — і вона простягнула мені кусок білосніжної хмари, легкої, як газ.

Зоріна мала рацію. Знята вовна тонша.

— Невже це після стрижки вовна стає грубішою? — спитала мене Зоріна.

Я задумався. Джипсі загарчав.

— Чого ти, Джипсі? — спитав я.

Джипсі відповів, що хтось ввійшов у нашу лабораторію.

— Одначе, тут холодно, — сказав я. — Давайте вийдемо звідси і поговоримо.

Ми вийшли, зняли шуби, «почепили їх на повітря» біля себе і почали розмовляти. У вікно заглядало синє Сонце. Десь унизу виблискував велетенський «молодик» Землі. Брильянтовою дорогою світився Молочний Шлях. Біліли плямки туманностей, чорніли «вугільні мішки». Знайома, вже звична картина… Зоріна слухала мене, зачепившись пальцем ноги за ремінець у «стелі» і повільно розгойдуючи своє гнучке тіло. Я обійняв Джипсі за голову і примостився біля самого вікна. Джипсі продовжував нервуватися і раптом «сказав» «Кггмррр», що означало «Крамер». В цю ж мить я почув голос Крамера:

— Небесна ідилія! Дует на зірці!

Я перезирнувся з Зоріною. Її брови насупились. Джипсі знову загарчав, але я заспокоїв його. Крамер вимахував віялом правої руки, описуючи повільні кола в повітрі.

— Мені треба поговорити з Вірою! — сказав він, дивлячись на мене.

— Я вам заважаю? — спитав я.

— Треба самому бути догадливим, — відповів Крамер. — З вами у мене буде розмова пізніше.

Я різко відштовхнувся ногою від стінки і полетів у протилежний кінець лабораторії.

— Куди ж ви, Артем’єв? — почув я за собою голос Віри Зоріної.

Але я був уже далеко. Оглянувшись на півдорозі, я побачив Джипсі. Він вагався, летіти за мною, чи залишитися з дівчиною, яку він любив не менше, ніж мене.

— Ходім, Джипсі, не заважаймо! — крикнув я.

Але Джипсі — вперше за весь час — не виконав мого наказу. Він відповів мені, що залишиться з Зоріною і буде її охороняти. Цієї відповіді Крамер, звичайно, не зрозумів. Для нього «слова» Джипсі були лише гарчанням, гавканням та чваканням щелепами. Тим краще.

Я підлетів до камери дрозофіл і спинився, одначе, прислухаючись до того, що діється в другому кінці. Дивний вигляд Крамера і поведінка собаки, який відчув небезпеку, мене стурбували.

Джипсі більше не гарчав, не гавкав на Крамера. Голосу Крамера теж не було чути. Мабуть, він говорив дуже тихо. Атмосфера в нашій лабораторії не така густа, як на Землі, і тому звуки тут ніби приглушені. Минула хвилина і дві в напруженому чеканні чогось. І раптом до мене долетів несамовитий короткий гавкіт Джипсі, — тривожний, зазивний гавкіт, який одразу ж змовк. Потім я чув тільки сердите гарчання, що, судячи по звуку, проходило через напівзакритий рот собаки. Я різко відштовхнувся і полетів, хапаючись на льоту за виступи перегородок.