Орсон Скотт Кард: Гра Ендера

— Тепер ти йому замість монітора, — пирхнув Пітер. — Стережи його вдень і вночі. Добре стережи.

— Ми з Ендером не тупі. Ми розуміємо все не гірше за тебе. А може, й краще. І здатні все розрахувати. Ти не розумніший за нас, Пітере, ти просто більший.

— Знаю, але настане день, коли ти забудеш, і він залишиться сам. Згадаєш, кинешся до нього, а з ним усе гаразд. Наступного разу ти вже не хвилюватимешся і прибіжиш не так хутко. А він буде цілий і неушкоджений. Нарешті ти вирішиш, що я забув. Минуть роки, а тоді вже станеться нещасний випадок. Я знайду його тіло й довго оплакуватиму брата. Ти пригадаєш цю розмову, Валь, дорікнеш собі, бо будеш впевнена, що я змінився, що це насправді нещасний випадок, і що жорстоко буде пригадувати мені слова, які вирвалися в запалі дитячої сварки. Тільки насправді все буде інакше. Я зроблю так, аби він загинув, і ти не зможеш мені завадити. Можеш уважати мене просто великим.

— Великим лайном, — буркнула Валентина.

Пітер підстрибнув і кинувся на неї. Дівчинка викрутилася, і Ендер зірвав маску. Пітер упав на ліжко й голосно зареготав.

— Ви — два найкращі лохи планети.

— А зараз він скаже, що пожартував, — сказала Валентина.

— Це не жарти, а гра! Я примушу вас вірити в усе, що завгодно, примушу вас танцювати, як маріонеток. — Голосом чудовиська Пітер загарчав: — Я вб’ю вас, порубаю на шматочки й викину на смітник! — І знову реготав. — Кращі лохи Сонячної системи.

Ендер стояв, дивився, як той сміється, і згадував Стілсона, те, що відчував він сам, коли лупцював ворога. З Пітером треба так само, він на це заслуговує.

Валентина ніби прочитала його думки.

— Ні, Ендере, — прошепотіла вона.

Пітер миттю перекотився на інший бік, зіскочив з ліжка і вигукнув:

— Так, Ендере, коли завгодно, Ендере.

Ендер зняв з правої ноги черевика й тицьнув його Пітеру під ніс:

— Поглянь, Пітере. Бачиш ось тут кров?

— Ой, я помираю, я помираю! Ендер розчавив гусінь, а тепер погрожує вбити мене.

Ніщо не могло зупинити Пітера. Він був природженим убивцею, та, крім Ендера й Валентини, ніхто про це не здогадувався.

Мати повернулася додому й пожурилася разом з Ендером через те, що зняли монітор. Батько, коли прийшов, усе повторював, як добре, що держава таки дозволила їм завести трьох дітей, таких чудових. І ось тепер, після всього, нікого не заберуть, і всі троє залишаться разом із ними, і вони досі матимуть третього… Ендер ледве стримувався, щоби не вигукнути у відповідь: «Сам знаю, що я третій! Ви хочете, щоб я пішов, бо соромитеся мене. Мені теж соромно, що мене позбавили монітора, і тепер нема чим пояснити, чому у вас троє дітей. Мені шкода, що так сталося, шкода, шкода, шкода».

Лежачи в ліжку, Ендер дивився у темряву… Пітер не міг заспокоїтися й крутився з боку на бік на другому поверсі ліжка, а потім зістрибнув і вийшов із кімнати. Ендер чув, як у туалеті злили воду, а потім побачив біля дверей постать Пітера.

«Він гадає, що сплю, — вирішив Ендер. — Хоче придушити мене».

Пітер підійшов до ліжка, стояв і не забирався на свій поверх. Він підступив до Ендера. Але не мав ніякої зброї й не потягнувся за подушкою, щоби задушити брата. Натомість лишень прошепотів:

— Пробач, Ендере, мені шкода. Дуже-дуже прикро, бо я знаю, що ти відчуваєш. Пробач, братику, я люблю тебе.

Минуло ще багато часу, аж поки дихання Пітера стало розміреним, і це означало, що він заснув. Ендер зірвав із шиї пластир і вдруге за цей день заплакав.

— Сестра — наше вразливе місце. Він любить її по-справжньому.

— Так, вона може все завалити. Тому що він ніколи не покине її.

— І що нам робити?

— Переконати його, що йому необхідно йти з нами, а не залишатися з нею.

— Як?

— Збрехати йому.

— А якщо не вийде?

— Тоді розказати йому правду. У виняткових випадках ми на це маємо право. Неможливо все передбачити наперед.

Їсти не хотілося, до школи йти не бажалося. Ендер снідав, роздумуючи, що буде в школі, коли Стілсона побачать після вчорашнього. І що зроблять Стілсонові друзяки. Та ясно, що нічого не зроблять, але якби знати це напевно.

— Ти нічого не їси, Ендрю, — сказала мати.

— Смачного, Ендрю, — привітався Пітер. — Який я тобі вдячний, що намилену мочалку ти кинув посеред душової.

— Якраз для тебе, — буркнув Ендер.

— Треба щось поїсти, Ендрю, — не вгавала мати.

Ендер показав зап’ястя, цей жест означав: годуйте примусово.