Джеймс Дешнер: Бігун у Лабіринті

— Я б сказав, шістнадцять. Ну, якщо тобі цікаво, зріст приблизно метр вісімдесят… шатен. А ще бридкіший, ніж обсмажений на багатті шматок печінки, — він хихикнув.

Томас був вражений настільки, що останніх слів уже не чув. Шістнадцять?! Невже йому всього шістнадцять ? Він почувався значно дорослішим.

— Ти серйозно? — він замовк, силкуючись добрати потрібні слова. — Як…

Томас почувався геть кепсько.

— Заспокойся. Спершу буде погано, потім звикнеш. Як я, наприклад. Та воно ліпше, ніж жити у купі дристу, — він зиркнув на Томаса, немов чекав на нове питання. — Дристом ми називаємо лайно. Лайно з отаким звуком «дрис-с-ст» ляпає в нічний горщик.

Томас втупився в Чака, не вірячи власним вухам.

— Очманіти можна, — лишень вихопилося в нього.

Томас підвівся, пройшов повз Чака і попрямував до старого будинку; до його зовнішнього вигляду, вочевидь, найбільше пасувало визначення «халупа». Заввишки будинок був три- або й чотириповерховим, та складалося враження, що він от-от розвалиться. Судячи з безладного нагромадження балок, дощок, вікон і грубих мотузок, очевидячки, будинок збили нашвидкуруч. Перетинаючи майдан, Томас вловив виразний запах диму і пахощі смаженого на вогні м’яса. У животі забурчало. Тепер, коли Томас дізнався, що то просто кричав хворий хлопчик, йому стало легше. Певна річ, коли не думати, від чого він захворів…

— Як тебе звати? — запитав Чак, намагаючись не відставати від Томаса.

— Що?

— Твоє ім’я. Ти нам досі не сказав. Напевно, ти його пам’ятаєш.

— Томас.

Він ледве чув власний голос. Його думки потекли в новому руслі: якщо Чак каже правду, тоді Томас щойно виявив дещо спільне поміж мешканцями Глейду. Втрата пам’яті у всіх була схожою — вони пам’ятали власні імена, але чомусь не пригадували імен своїх батьків, своїх друзів, не пригадували свого прізвища.

— Радий знайомству, Томасе, — сказав Чак. — Не хвилюйся, я подбаю про тебе. Тут я вже місяць і вивчив Глейд уздовж і впоперек. Покладися на Чака, о’кей?

Біля входу до халупи, де юрмилася група хлопчаків, Томаса охопив раптовий напад роздратування. Він різко розвернувся і, підійшовши до Чака впритул, гаркнув йому просто в обличчя:

— Та ти навіть на мої питання нормально відповісти не здатен!

Здивувавшись власній рішучості й відвазі, він розвернувся і попрямував до дверей з твердим наміром увійти досередини й отримати відповіді.

Чак знизав плечима.

— А що путнього я можу тобі розповісти?! Я ж іще новачок, як і ти. Але я міг би стати тобі другом…

— Мені не потрібні друзі, — відрубав Томас.

Потягнувши на себе двері, збиті з вицвілих на сонці дощок, Томас побачив кількох хлопців. Вони стояли біля сходів з такими кривими сходинками й поруччям, що дошки стирчали на всі боки. Стіни холу і коридору були обклеєні тьмяними шпалерами, місцями обдертими. З прикрас тут був хіба стіл на трьох ніжках, на якому стояла запорошена ваза, й чорно-білий портрет якоїсь жінки, вбраної в старомодну білу сукню. Усе це скидалося на будинок з привидами. Тут навіть бракувало мостин.

Пахло пилом і цвіллю, що вельми контрастувало з приємними пахощами зовні. Зі стелі звисали мерехтливі флуоресцентні лампи, але Томасу не було коли думати, звідки в Глейді електрика. В цю мить його увага була прикута до літньої жінки на портреті. Вона тут колись мешкала? Дбала про місцевих?

— Лишень поглянь, зелепуш прийшов.

Томас здригнувся, коли зрозумів, що це вимовив той самий чорнявий хлопець, який нещодавно дивився на нього зі смертельною ненавистю. З вигляду років п’ятнадцятьох, довготелесий і худий. Ніс був завбільшки з маленький кулак і нагадував картоплину неправильної форми.

— Мабуть, шлапак штани обдристав, коли почув, як верещить друзяка Бенні. Може, тобі підгузка поміняти, гнилоголовий?

— Мене звати Томас.

Він не знав, як поводитися далі, та й не хотілося зв’язуватися, тому без слів він рушив до сходів — найближчого шляху до відступу. Заводій миттєво заступив йому шлях, виставивши руку.

— Туди не можна, зелений, — він вказав великим пальцем на стелю. — Новачкам заборонено дивитися на… гнилих. Ньют і Альбі цього не схвалюють.

— У чому проблема? — спитав Томас, намагаючись приховати страх і не думати про те, що хлопець мав на увазі під словом «гнилий». — Я навіть не знаю, де я. Мені просто потрібна допомога.

— Слухай мене, зелепушу, — підліток схрестив руки на грудях і спохмурнів. — Я бачив тебе раніше. І мені підозріло, що ти в нас тут з’явився…