Джеймс Дешнер: Бігун у Лабіринті

Томаса накрила хвиля розгубленості й паніки. Дивні голоси відлунювали в голові, деякі слова він чув уперше, інші здавалися віддалено знайомими. Примружившись, він звів голову до світла, щоб зрозуміти, хто говорить. Спершу Томас зміг розгледіти лише нечіткі рухомі силуети, та невдовзі вони набули людських форм: над люком у стелі підйомника схилилися люди і, дивлячись згори вниз, тицяли в хлопця пальцями.

А тоді, наче об’єктив фотокамери сфокусувався, обличчя набули різкості. То були хлопці різного віку. Томас і сам до ладу не знав, що очікував побачити, однак чомусь здивувався. То були звичайні підлітки. Діти. Страх трохи відступив, хоча серце і далі шалено калатало.

Хтось скинув униз мотузку з великою петлею на кінці. Томас завагався, потім ступив у петлю правою ногою, міцно вхопився за мотузку, і його одразу ж потягли до неба. До нього потягнулися руки, безліч рук, вчепилися в одяг і смикнули вгору. Світ, здавалося, закрутився, навколо кружляли розмиті людські обличчя, світло, яскраві барви довкілля. Від надміру емоцій звело живіт і знудило; хотілося кричати і плакати. Гул голосів ущух, а Томасу допомогли перебратися через гострий край темного підйомника. А промовлених слів, Томас знав, він ніколи не забуде.

— Приємно познайомитися, шлапак, — мовив якийсь хлопець. — Ласкаво просимо до Глейду.

Руки, допомагаючи, зусібіч підтримували Томаса, аж він нарешті спромігся стати рівно; зі штанів і сорочки йому обтрусили пил. Засліплений яскравим світлом, він хитнувся. Він згоряв од цікавості, але слабкість досі не дозволяла до ладу роздивитися довкілля. Присутні мовчки спостерігали, як він мотає головою, намагаючись увібрати все, що бачить.

Томас повільно розвернувся, і між дітей, які витріщалися на нього, прокотилися смішки; хтось тицьнув Томаса пальцем у ребра. Тут було щонайменше з півсотні дітей у брудному пропітнілому одязі, так наче вони тяжко працювали, різних за статурою, віком і національністю, з волоссям різної довжини. Томас безтямно роздивлявся то підлітків, то краєвид незвичайного місця, в якому опинився.

Вони стояли в центрі величезного майдану завбільшки з кілька футбольних полів, оточеному чотирма височенними сірими мурами, подекуди густо в’юнився плющ. Мур, не менше як кількасот футів заввишки, утворював ідеальний квадрат, й посередині кожної з його сторін зяяв прохід до самої гори, що вів, як звідси здалося Томасові, в якісь ходи і довгі коридори.

— Гляньте на зелепуша, — пролунав рипучий голос; Томас не бачив, хто це сказав. — Йому так припала до душі нова землянка, що він собі зараз гнилі в’язи скрутить.

Кілька хлопців засміялися.

— Стули пельку, Галлі! — озвався грубший голос.

Томас знову перевів погляд на дюжину незнайомців, які його обступили. Він міг уявити, який зараз має вигляд: почувався-бо так, наче його наркотиками накачали. Високий білявий хлопець із квадратною щелепою хмикнув, байдуже дивлячись на нього. Інший, дебелий, дивився на Томаса круглими від подиву очима, нервово переминаючись із ноги на ногу. Ще один, кремезний м’язистий хлопець з азіатською зовнішністю і високо закасаними рукавами, аж видно було біцепси, також уважно вивчав Томаса. А темношкірий, той, який привітав Томаса, спохмурнів. Решта витріщалися.

— Де я? — запитав Томас — і здивувався, вперше на його короткій пам’яті почувши власний голос. Звучав голос якось не так: хлопець очікував нижчого тембру.

— У кепській місцині, — відповів темношкірий. — Розслабся.

— Хто буде його наглядачем? — хтось гукнув з натовпу.

— Я ж казав тобі, гнилоголовий, — озвався пронизливий голос, — це ж дрист, от і стане помийником — без сумніву.

Натовп вибухнув дружним реготом, наче хлопців досі не чули нічого кумеднішого.

Од великої кількості незрозумілих слів Томас геть розгубився. Шлапак. Дрист. Наглядач. Помийник. Слова вилітали у хлопців з такою легкістю, що здавалося дивним, чому Томас їх не розуміє. Напевно, через втрату пам’яті він забув частину словникового запасу, а це страшенно дезорієнтувало.

Різні почуття вирували у ньому, борючись за першість. Замішання. Цікавість. Паніка. Страх. Та гору взяла безвихідь, так наче світ для нього закінчився: його стерли з пам’яті й замінили чимось жахливим. Хотілося дати драла і сховатися від людей.

— …та навіть у такому разі, закладаюся на свою печінку, — долинув той самий рипучий голос. Томас досі не бачив обличчя мовця.