Владимир Владко: Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)

- Нi, це просто-таки забавно! - вихопилося у Миколи Петровича.

Певна рiч, в усьому цьому не могло бути нiчого несподiваного нi для академiка Риндiна, нi для його супутникiв. Вони були пiдготовленi до явищ невагомостi. Але одне дiло - теоретичне уявлення, i зовсiм iнше - фiзичне вiдчуття. Риндiн чудово знав - теоретично! - як буде поводитися за умов невагомостi його тiло i якою своєрiдною буде поведiнка всiх речей в кораблi. Все було саме так, як передбачалося. Проте орiєнтуватися на практицi i керувати своїми рухами виявилося неймовiрно трудно. Кожен з них тягнув за собою несподiванi наслiдки. Складнiше за все було освоїтися з парадоксальним вiдчуттям "верху" i "низу".

"Верх" кожної митi був там, де перебувала в цю мить голова Миколи Петровича, а "низ" - там, де лишалися ноги. Позначалися земнi звички. I неможливо було примусити себе вiдчути власнi повороти i змiни пози. В усiх випадках здавалося, що тiло лишається нерухомим, а навколо обертаються i перемiщаються стiни каюти i її обладнання. Помах рукою направо - i вся каюта починала повертатися туди ж таки, а водночас на нього нiби навалювалася лiва стiна. Помах рукою в iнший бiк - i знову обертання каюти, але вже в зворотному напрямi...

"Гаразд, починаємо освоюватись!" - вирiшив Риндiн, посмiюючись з самого себе.

Вiн пiдтягнувся до найближчої стiни каюти (чи, вiрнiше, примусив, як здавалося, її повернутися i наблизитися до себе). Тут вiн мiцно схопився за одну з численних шкiряних петель, вроблених в нiй. Його тiло вiд рiзкого руху вдарилося об стiну, - i в цю хвилину академiк Риндiн по заслузi оцiнив передбачливiсть варшавських учених, конструкторiв внутрiшнього обладнання астроплана. Стiни й стеля каюти були оббитi м'яким, пружним матерiалом. Коли б не це, - на боцi Миколи Петровича виник би порядний синець вiд удару об стiну.

Тепер Микола Петрович, тримаючись за петлю, легко перевернувся в повiтрi i повиснув, як здавалося, пiд пультом. Мабуть, для стороннього спостерiгача це була дуже дивовижна поза, - чи то вiн повернувся догори ногами, чи то повиснув у неприродному станi уздовж бокової стiни каюти. Проте Риндiн не помiчав цього, йому було цiлком зручно, доки не псували справу рiзкi нерозрахованi рухи.

Вiн лежав у повiтрi цiлком вiльно, не роблячи нiяких рухiв i нi на що не опираючись. Лише однiєю рукою вiн тримався за шкiряну петлю в стiнi. Весь мiжпланетний корабель наче спинився в просторi, завмер у цiлковитому спокої, - анi найменшої вiбрацiї, вiдчуття абсолютної нерухомостi!

Микола Петрович уперше весело посмiхнувся; невагомiсть виявлялася страшенно цiкавою! А як там товаришi? Адже вони без команди, без його розпорядження, безумовно, навiть не рушили з мiсць. Ай, вiн зовсiм забув про них, негаразд!

Пульт керування все так само висiв над ним. Не випускаючи шкiряної петлi з лiвої руки, Риндiн потягнувся правою до пульта i включив гучномовний телефон. I зразу ж таки пульт хитнувся i поплив убiк, хоча звичайно насправдi вiдштовхнувся вiд нього сам Микола Петрович. Знову iлюзiя через невагомiсть!

Начальник експедицiї голосно промовив:

- Можна залишити гамаки, товаришi! Все гаразд. Ми - в мiжпланетному просторi!

Роздiл другий,

який обриває, на жаль, розповiдь про

полiт астроплана для того, щоб викласти

читачам змiст iсторичної доповiдi

академiка Риндiна в московському Палацi

Рад i ознайомити їх з причинами i метою

мiжпланетної подорожi радянських вчених

на Венеру.

Перед тим як продовжувати розповiдь, нам доводиться повернутися на кiлька днiв назад - до того iсторичного вечора, коли вiдбувалися знаменнi збори Всесоюзного товариства мiжпланетних сполучень, якi прикували до себе увагу всього людства.

Цього пам'ятного вечора, рiвно без чвертi вiсiм, потужна московська радiостанцiя передала в ефiр короткий сигнал, якого з нетерпiнням чекала чи не вся земна куля. I хоча радiохвилi принесли до приймачiв лише короткий рiзкий звук гонга, за яким слiдували мелодичнi переливи знайомих цiлому свiтовi срiбних дзвiночкiв, - не було, мабуть, на всiй Землi такої людини, яка, сидячи бiля приймача чи телевiзора, не сказала б собi те ж саме:

- Ще п'ятнадцять хвилин!

По всiх країнах свiту, по всiх мiстах i селах люди з нетерпiнням чекали цього сигналу. Тi, хто був дома, знову й знову старанно настроювали свої приймачi на хвилi московської радiостанцiї. Люди, що проходили по вулицях, шукали очима найближчий репродуктор, щоб спинитися бiля нього i слухати.

Безсумнiвно, найщасливiшими були тi, хто мав можливiсть влитися до безперервного людського потоку, який внесе людину в гiгантський московський Палац Рад i залишить її бiля нумерованого мiсця в одному з сотень концентричних кiл-рядiв найбiльшого в свiтi головного залу Палацу.