Владимир Владко: Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)

- Що сталося, товаришi? - спитав Риндiн, переводячи погляд з одного на другого.

Обидва мовчали. Нарештi, Ван Лун вiдповiв:

- Вадим не хотiв вас турбувати, Миколо Петровичу. Але думаю, треба сказати вам. Ось, подивiться!

Вiн простягнув руку. На його смуглявiй жовтуватiй долонi лежав звичайний чорний гудзик, одiрваний вiд одягу разом з маленьким шматочком темно-синьої тканини. Риндiн здивовано поглянув на гудзик.

- Що це значить? - спитав вiн, вагаючись.

- Миколо Петровичу, в астропланi хтось був, - переконано вiдповiв Ван Лун. - Знайшов це сьогоднi на пiдлозi. Синя тканина - не наша. У нас немає такого одягу. Гудзик залишив хтось стороннiй. Вiн поспiшав, зачепився за щось, обiрвав гудзика. Навiть не помiтив цього. Значить, дуже поспiшав.

Професор Ван Лун говорив з м'яким, ледве чутним акцентом, короткими, енергiйними фразами, iнодi з помiтним трудом пiдбираючи потрiбнi слова. I вiд цього його мова здавалася ще виразнiшою.

Сокiл неуважно махнув рукою:

- Нема про що говорити, Миколо Петровичу. Я оглянув усi примiщення корабля. Нiкого, звiсно, немає. Скорiш за все, цього гудзика загубив хтось з механiкiв чи прибиральникiв. Адже в них саме такi синi комбiнезони. А Ван завжди перебiльшує!

Ван Лун мовчки поглянув на Сокола, i ледве помiтна iронiчна усмiшка трохи пiдняла кiнчики його повних губ. Ця посмiшка, що наче завжди ховалася у вузьких очах професора, ладна була першої-лiпшої хвилини оживити вуглуватi риси його тонкого розумного обличчя. Ван Лун рiдко посмiхався, ще рiдше смiявся; глибокi зморшки на його молодому обличчi i сиве пасмо у гладкому, блискучому чорному волоссi красномовно говорили спостережливiй людинi про суворi й важкi випробування, якi довелося йому перенести в життi.

Микола Петрович похитав головою. Стурбоване обличчя академiка свiдчило про те, що несподiвана пригода непокоїть його. Кiлька секунд вiн також мовчав, мiркуючи, а потiм вимовив:

- Доводиться приєднатися до вашого припущення, Вадиме. Навряд чи хтось стороннiй мiг опинитися в астропланi, та й нема йому тут чого робити.

Ван Лун промовчав. Сокiл з готовнiстю кивнув головою.

- А зараз - прошу по мiсцях, - продовжував Риндiн твердо. - Через десять хвилин старт. Ви прекрасно знаєте, що час нашого вильоту точно обумовлений взаємним розташуванням Землi й Венери, яке повториться не скоро. Хвилина запiзнення потягне за собою ускладнення пiд час шляху, зрив розрахункiв, змiну маршруту. Земля i Венера не ждуть, по мiсцях!

Риндiн з задоволенням вiдзначив, як бездоганно точно, наче на тренуваннi, виконали його команду обидва помiчники, як вони спокiйно й швидко пiдiйшли до пневматичних гамакiв, уляглися в них, закрiпилися широкими ременями. Пружини й гумовi амортизатори гамакiв натяглися пiд вагою людей.

- Ми готовi! - пролунали одночасно голоси Сокола i Ван Луна.

- Чудово, - вiдгукнувся Риндiн i пройшов у передню, навiгаторську каюту, що мiстилася на самому носi корабля.

Десятки тисяч бiноклiв стежили за ракетним кораблем з високих схилiв долини: кожному з людей, що зiбралися тут, хотiлося помiтити перший його рух. Проте астроплан лишався нерухомим, лежачи в жолобi ракетного вiзка, який мусив понести його на вершину Казбеку i звiдти, наче катапульта, жбурнути у простiр. I стрiлка годинника нестерпно повiльно повзла до намiченого, вiдомого кожному, строку - дванадцяти годин дня. Час завмер, час немов спинився!

Академiк Риндiн спокiйним i зосередженим поглядом окинув ще раз таку знайому йому навiгаторську рубку. Праворуч i лiворуч крiзь два широкi круглi iлюмiнатори з товстого органiчного скла, яке не поступалося за мiцнiстю сталi, було видно чисте голубе небо. Риндiн пiдiйшов до iлюмiнатора, подивився в далечiнь. Вiн побачив рейкову злiтну дорiжку, яка йшла до Казбеку i, немов найтонша нитка, губилася далеко пiд самою вершиною гори.

- Так, - промовив вiн, вiдходячи од iлюмiнатора.

Широке, вигiдне крiсло прийняло його тiло в свої обiйми. У цьому крiслi не було жодного твердого виступу; м'якi, наповненi повiтрям подушки оточували Риндiна з трьох бокiв, пiдтримували його спину й голову. Здавалося, що тiло просто висить у повiтрi, не спираючись нi на що. Коли астроплан буде стрiмливо набирати швидкiсть, перевантаження тiла стане надто великим, його треба всiма засобами пом'якшити. Ван Лун i Сокiл у своїх еластичних гамаках мусили вiдчувати себе добре, незважаючи на трикратне перевантаження, кiнець кiнцем припустиме для мiцної, здорової людини. Риндiн не мiг користуватися гамаком у вiдповiдальний момент зльоту: попри цiлковиту автоматизацiю роботи двигунiв, попри телеконтроль з Землi, - вiн все ж зобов'язаний був стежити за iндикаторами i анi на хвилину не залишати прилади без догляду. Тому вiн користувався крiслом, певна рiч, не таким вигiдним, як широкий гамак, але таким, що давало можливiсть бачити прилади i в разi потреби користуватися пультом керування.