Владимир Владко: Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)

Кожен кiнець крила нiс на собi невеличку довгасту сигарку, також загострену спереду, що закiнчувалася круглим отвором. Такий же отвiр, тiльки значно бiльших розмiрiв, був i в кормовiй частинi самого апарата, устаткованiй одним вертикальним i двома горизонтальними стабiлiзаторами. Увесь апарат, на корпусi якого було ясно видно напис "Венера-1", лежав, наче в жолобi, у широкому i масивному вiзку. Колеса цього вiзка спиралися на рейки залiзницi.

Все це було добре видно iз зелених схилiв, де з кожною хвилиною ставало бiльше й бiльше глядачiв. Тисячi, десятки тисяч людей з'їхалися сюди в цей день, - i одразу було помiтно, що цього разу їх привабила аж нiяк не мальовнича кавказька природа.

Спецiальнi поїзди, низки стратопланiв i лiтакiв, нескiнченнi потоки автомобiлiв привезли сюди, до цiєї гiрської долини, делегацiї робiтникiв, колгоспникiв, наукових дiячiв з усiх республiк i країв Радянського Союзу, з народно-демократичних республiк та iнших країн свiту. Схвильованi люди заповнювали схили зеленої долини наче природнi ступенi величезного гiрського амфiтеатру.

I сам Микола Петрович Риндiн вiдчував якесь неспокiйне хвилювання, прислухаючись до далекого гомону вiтань. Через якi-небудь чверть години вiн з своїми супутниками мчатиме з неймовiрною, приголомшливою швидкiстю в мiжпланетному просторi. Ракетний корабель понесе трьох товаришiв, надовго вiдiрваних вiд Землi, у невiдомi простори космосу, далi й далi в глиб безкрайого космiчного океану. Що чекає на них там?.. Та хiба ж можуть навiть найстараннiшi, найглибшi розмiрковування передбачити те, що в дiйсностi станеться з ними? Особливо - на самiй Венерi?

Так, на цiй молодiй планетi за аналогiєю з Землею мусить протiкати своє життя. Це зрозумiло. Але яких саме форм набуло життя на Венерi? Адже вченi могли судити тiльки з тих даних, якi давала в їх розпорядження Земля. Втiм хiба цього досить? Хiба мiг би, наприклад, художник переконливо й живо вiдобразити на своєму полотнi десяток людей, якщо б вiн знав усього лише одну-єдину людину, самого себе - i бiльш нiкого?.. Так i наука, яка знає лише земнi умови життя i бiльш нiяких, - хiба може вона бодай приблизно уявити собi форми життя на iншiй планетi, нехай навiть схожiй за зовнiшнiми, грубими ознаками з Землею? Звичайно, нi, - життя може набувати таких рiзноманiтних форм, так варiюватися, що було б наївним провадити якiсь далеко скерованi аналогiї i грубо уподiбнювати життя на Венерi - земному. Але ж тодi вiдкриваються можливостi для найнесподiванiших, найнеймовiрнiших форм життя на Венерi?.. Так, Микола Петрович думав про це не раз - i кожного разу змушений був припиняти, кидати цi мiркування, бо тут завiдомо не можна було дiйти яких-небудь, бодай вiдносно переконливих висновкiв.

Неясний шум i гомiн, що долинав iз схилiв, посилився. Риндiн мимоволi пiднiс руку, вiдповiдаючи на вiтання. Його погляд впав на годинник. I цього було досить для того, щоб дисциплiнований i точний розум академiка Риндiна миттю повернув його до дiйсностi.

- Одинадцять сорок п'ять... Через п'ятнадцять хвилин - старт, - вголос подумав Риндiн i, кинувши останнiй погляд на схили, рясно усiянi людьми, зiйшов гвинтовими сходами вниз, закривши за собою люк.

Автоматичний механiзм дзвiнко клацнув, притискаючи кришку люка, кривi важелi висунулися з стiн i, увiйшовши до своїх гнiзд, герметично замкнули верхнiй люк. Микола Петрович з задоволенням вiдзначив, як бездоганно почало дiяти автоматичне обладнання астроплана. Саме так - максимум автоматизацiї! Команда корабля мусила тiльки стежити за роботою автоматiв i, в разi потреби, корегувати її, - таким було гасло учених та iнженерiв, якi конструювали i будували перший у свiтi пасажирський астроплан.

Сходи вели нижче й нижче. Цей прохiд являв собою своєрiдний повiтряний шлюз, що замикався другим, внутрiшнiм герметичним люком. Користуючись шлюзом, можна було, наприклад, вийти iз внутрiшнiх примiщень ракетного корабля на його поверхню навiть у мiжпланетному просторi, втративши при цьому лише незначну кiлькiсть повiтря.

Другий люк автоматично замкнувся за Миколою Петровичем. Тепер кабiни астроплана були цiлком закритi, iзольованi вiд зовнiшнього свiту. Жоден звук не долинав всередину корабля, а тим бiльше - до його центральної каюти, де чекали на Риндiна Вадим Сокiл i Ван Лун.

- Через дванадцять хвилин вирушаємо, молодi люди, - звернувся до них Риндiн, входячи до каюти, i спинився. Його уважний погляд одразу помiтив вагання на худорлявому обличчi Сокола i насупленi брови Ван Луна. Поява Риндiна, очевидно, обiрвала їх жваву розмову.