Марина и Сергей Дяченко - Цифровий, або Brevis est

«Навіщо я це зробив?»

Він на секунду відхилився від екрана. Чи не занадто… сміливо? Все одно створювати іншого персонажа вже немає часу. Зараз у гру ввійде його нахабне, навіть хамське послання. Кому?

Усім, подумав Арсен. Проте головним чином – їй. Вона не одразу вирахує, хто стоїть за «Анею». А я за реакцією вирахую її. І пограюся.

Він відчув азарт.

На вулиці, в кав’ярні, в метро, де завгодно – Арсен не наважився б підійти до дівчини, схожої на Аню. Вона була з іншої планети. Підліток, на вигляд надміру добропорядний і благополучний, – вона б навіть не глянула в його бік. А якби глянула – то хоч крізь землю провались. Ці дівчиська вміють так припечатувати поглядами…

І орхідея на шиї ззаду, у вирізі майки. У кав’ярні Арсен навіть пива не зможе їй купити, бо Арсенові, скоріше за все, ніякого пива не продадуть.

Зате у грі він усесильний.

«Увійти в гру».

Картинка змінилася: намальована дівчина отямилась на березі невеликого озерця. Дуже натурально звелася на лікті, озирнулася. Поголоснішало сюрчання цикад та спів води; лівою кнопкою миші Арсен розвернув віртуальну камеру. Повний огляд; над водоспадом висіли веселки, наче схрещені промені прожекторів, на воді плавали латаття та білі лілії, у глибині води промайнула рибина. Арсен замилувався. Намальована дівчина тим часом устала, струснулася й застрибала на місці, наче від надлишку енергії.

На «іконці», що ілюструє ігровий час, сонце щойно піднімалося над обрієм. Чорний прямокутник чату в лівому куту був порожній: Арсенові супротивники ще не ввійшли в гру, всі трудилися над створенням персонажів, Арсен, як завжди, встиг перший. «Як я все-таки швидко міркую. Я – молодець».

Корячись команді, намальована «Аня» побігла крізь джунглі на північний схід. Там, згідно з картою, можна було знайти ресурси й притулок. І справді: через кілька кроків коло самої води знайшовся предмет, упізнаний програмою як корисний: «загострений камінь, годиться для виготовлення знарядь».

«У гру ввійшов Шрек», – з’явився службовий напис у віконці чату. Це не Толік, подумав Арсен, ведучи свою дівчину крізь джунглі. Нехарактерно. У того фантазія бідніша… Хоча – чому? Що, зрештою, про Толіка відомо? Що, як він такий самий грабіжник, як Максим – скупник краденого?

Я маніпулюю намальованою «Анею», думав Арсен. «W» – бігти вперед, «A» – ліворуч, «D» – праворуч. А хтось у цей час маніпулює мною. Це не боляче і загалом нестрашно: просто не можна забувати, що мною постійно маніпулюють. Не пливти проти течії, втрачаючи силу. Спробувати використати її у своїх інтересах.

«У гру ввійшов Джонні».

«У гру ввійшла Пухнастик».

Що це за Пухнастик?!

Тим часом «Аня» підібрала кілька дровиняк, моток мотузки, гачок для вудки; усе це перемістилося в намальовану сумку. Дівчина на екрані бігла, не відчуваючи ваги й не втомлюючись. У просунутій грі вона б уже на крок перейшла, зажадала б відпочинку, їжі, коротко кажучи, повелася б, як більш-менш жива. Є такі напої-енергетики для персонажів…

Він відчув, що в роті пересохло. На секунду лишив дівчину на самоті, підійшов до холодильника. Той був забитий під зав’язку, наче Арсен мав тут просидіти тиждень: самої мінеральної води п’ять дволітрових пляшок. Судок з пиріжками, бутерброди з сиром, з рибою, з ковбасою, кефір, йогурти, булки, ще якась їжа. Арсен узяв пляшку води, знайшов пластиковий стаканчик і повернувся до екрана. «Аня» знову бігла вперед, крізь джунглі, під ногами в неї дуже природно шелестіла трава, десь у глибині лісу закричала мавпа…

«У гру ввійшов Мазай».

Ну от, тепер усі в зборі. Чого Мазай так забарився? Мало досвіду в роботі з редактором персонажів? Такі, як Толік, воліють шутери, тупі стрілялки… Чи означає це, що Мазай – Толік?

З-за каменюки, напереріз «Ані», вискочив бронзовошкірий велетень з рельєфною мускулатурою, з густим волоссям на грудях і животі, з небритими щоками. Над коротко стриженою головою плавав напис: «Шрек».

Зупинився. Настала пауза – гравець, що водив Шрека, побачив напівголу «Аню» й тепер уважно її розглядав.

«Ти хто» – з’явився вимогливий напис у віконці чату. Без знака питання. Співрозмовник нехтує розділові знаки: або бувалий ґеймер, або умовно-грамотна людина. Арсен сприймав ці особливості, як інтонацію. Данина досвіду: звичайно він «чув» текст у віконці, як живу мову.

«Привіт, – відповів він миролюбно. – Гуляєш?»

Велетень ревнув і підняв до неба кулак. Переконлива пластика. В «Ані» теж має бути панель соціальних жестів… Де?! Той, хто водив Шрека, встиг розібратися в грі скоріше й глибше за Арсена?!