Василь Бережний - Істина поруч

Петро надів шолом. Тепер стріли були йому не страшні, але, якщо підпустити цю армію до себе, то вони просто задавлять його. Ну, що тут робити? Чому ці істоти такі злобні, хижі, як звірі? Чому вони не бажають порозумітися з ним? Сунуть, крадуться за своїми щитами… Шкода їх, але оборонятися треба, нічого не поробиш.

Озираючись, Яворович відійшов назад. Венерійці лишилися в долині. Збіг до води, став на мокрому піску («І тут пісок») — далі йти нікуди. На пагорбах з’явилися щити. Стіна ніби виростала, ось переповзла через гребені пагорбів і почала спускатися вниз. І жодного звуку — німа тиша! Сунуть і сунуть. Петро відійшов до самісінької води. Лагідні хвилі м’яко торкалися його міцних скафандрових черевиків. А щити сунуть…

Саркастична посмішка скривила Петрові обличчя. Невже вони думають, що він їх злякався?..

Відхилив шолом, гукнув на всю силу своїх легень:

— Спиніться!!!

Наче грім прокотився — так пролунав у цій атмосфері голос людини. Далина відгукнулась:

— Спиніться-іться-іться!..

Щити не зупинились. Петро закрив шолом.

Раптом із-за щитів вискочив якийсь головатий звір. Мить він стояв на своїх могутніх шести лапах («Такий, як у печері!»), пропікаючи Петра хижим блиском очей, а тоді кинувся вперед.

Щити сунулись.

Яворович, гадаючи, що звір побоїться води, зайшов по пояс у море. Але страховисько не зупинилось, вода так і бризнула під його лапами! А від сірої стіни щитів уже біг другий…

Петро натиснув кнопку мазера — на одну лише мить. Там, де щойно був хижий звір, бухнули вгору клубки пари. А другий не встиг добігти й до води, як його черкнув червоний промінчик, пихнув димок — і звіра наче й не було, наче розтав у повітрі.

Щити заклякли метрів за п’ятдесят від води. Певно, раптове і безслідне зникнення двох звірів справило враження. Та ось в кількох місцях стіна розсунулась — вискочило ще кілька шестиногих «тигрів», як їх у думці назвав Петро. Підпустив ближче, бажаючи роздивитися на них, а тоді провів промінчиком. Знову в повітрі з’явилися пасма жовтавого димку. А одному «тигрові» відпанахало передні лапи, і він, стругуляючи мордою в пісок, продовжував бігти на чотирьох. Промінь мазера хвицьнув його біля самісінької води.

Підождавши трохи, чи не випустять ще якої-небудь халепи, Яворович вийшов на берег. Відхилив шолом, і знову прогримів його голос:

— Бачили? Зі мною битися — марна справа!

Знав, що вони нічого не зрозуміють, але гукав і гукав до них. Може, хоч догадаються, що потрібні переговори.

— Я не бажаю вам лиха! Покажіть, де мій апарат!

Важкими кроками Яворович рушив по піску вперед. Стіна щитів здригнулась і теж рушила, тепер уже не до Петра, а назад, на пагорби. Наскільки він підходив, настільки вони відходили. На горі він зупинився — вони стали в долині. Жовтава імла була пройнята тишею, німою, непорушною тишею. Ні войовничих викриків, ні барабанів, ні ґелґання натовпу — нічого цього не було. Петрові стало моторошно в цій тиші. Хвилинами йому здавалось, що це — просто сон, таке все було нереальне: і оці щити в жовтавій млі, і силуети «риб» за ними, і весь оцей чужий, незрозумілий світ. Відхиляв шолом, витирав спітніле чоло, тер очі, а неймовірна картина не зникала з-перед очей. І треба дивитись, треба бути насторожі.

Помітив невеличкий натовп біля одної з «рибин» у місті. Натовп рушив у напрямку до пагорбів. Підкріплення? Але ні трубок, ні щитів ці венерійці в руках не мали. Ось вони підійшли до своїх воїнів. Через кілька хвилин щити розступилися, і наперед вийшов сухорлявий венерієць, обмотаний по стегна сірою тканиною Його тонкі голі ноги ступали рівно і впевнено. На голові стирчало вгору густе, довге волосся. Петрові дивно було, що волосся не прилягає. Похитується від ходи, але стирчить угору — наче колючки на їжакові.

Венерієць зупинився за крок перед Петром і… повернувся до нього спиною. Вищий на голову, Петро поглядав на його кістляву постать, на потилицю, густо втикану рівними волосинами, на вузьку спину, і не знав що робити. А той стояв собі, наче розглядаючи стіну із щитів, що заступила рідне місто.

Нарешті Яворович поклав йому руку на плече і обернув до себе. Венерієць обернувся охоче. Щити внизу одразу ж упали до ніг воїнів. На щити вони поклали свої чорні трубки. Все це Петро помітив настороженим оком, водночас дивлячись і на цього «парламентера». Воїни стояли біля своїх щитів, і в їхніх вільних позах уже не було войовничого запалу.

«Значить, мир, — подумав Яворович, дивлячись у великі очі венерійця. — А ти, брат, немолодий уже, синя шкіра пожухла…»