Голова розвалюється. Потер долонею чоло, але ніяк не міг пригадати, як же це сталося. Нічого не пам’ятав. Анічогісінько. Скільки ж пройшло часу? Чи довго він тут лежить? Мабуть, що довго, бо відчуває спрагу. Але добре, що венерійці хоч не забрали скафандра, в одній з кишень є фляга… Тремтячою рукою витяг флягу, ковтнув живлючої рідини. «Отже, обшуку вони не робили, нічого не забрали, навіть ліхтаря… — з полегшенням подумав Петро. — А шолом відхилений. Значить, можна дихати їхньою атмосферою… Чому ж годі я втратив свідомість? Невже… стріла подіяла?»
Вийняв мазера і, пересилюючи слабість, устав, почвалав до виходу. Не гаючи й хвилини — до літака! І нехай тільки спробують йому перешкодити… Хай тільки посміють…
В сутінках побачив, що перед виходом бовваніє якась постать. Освітив її ліхтарем — скульптура: фантастичний звір з головою венерійця звівся на задні лапи. Світло ліхтаря викресало іскри в його великих кришталевих очах. Хижі пазурі відстовбурчились на піднятих кінцівках. «Добрячого сторожа поставили, — усміхнувся Петро, — дитина перелякалася б насмерть». Але наступної миті він і сам здригнувся: перед звіром валялося кілька кістяків з величезними черепами. «Он воно що… — подумав Петро, — гадали, що я мертвий…» Ступнув до виходу. Ніяких дверей, ніяких замків — вихід вільний. Ставши на порозі, зрозумів, що він перебував у печері на схилі невисокої гори. Перед ним розстилалося озеро, може, й море — берегів не видно. У присмерковому світлі венерійського дня далеко не побачиш. Поблизу видно, але далину сповиває густа імла. Петро з подивом помітив, що тут немає тіней — жовтуватого цього світла хоч і обмаль, але воно розсіюється рівномірно з усіх боків.
Дивився на сірі хвилі — невеликі, без білої піни, без сонячного блиску — і згадав Чорне море. Отам бувають хвилі! Там навіть і в хмарний день вони виграють кольорами. А ці ось і не котяться, а ніби похитуються на місці. І все ж Яворовичу приємно почути плюскіт води,
Вдалині наче ковзнули якісь тіні. Чудні істоти оці венерійці…
Оглянувся навколо — пагорби понад морем пустельні — дерев ніде не видно, тільки під ногами стеляться якісь темні рослини.
Гостре відчуття небезпеки спонукало Петра перевірити свою зброю. Якщо вони слідкують за ним, то нехай знають, що людина Землі відкрила тайники такої енергії… Ось він зараз обернеться і торкне оту чудернацьку статую червоним промінчиком, а тоді можна й увесь оцей пагорб зрізати.
Стиснув мазера, став обличчям до щілини, що править за вхід у печеру. Палець намацав ввігнутого ґудзика… але відсмикнувся. «Хто його зна, можливо, це якась їхня святиня, — шугнула думка. — Нащо ж її руйнувати?»
Але не випробувати тут мазера Петро вже не міг. А може, батареї розрядилися? Треба, треба випробувати, але обережно… Націлив ліхтаря на воду. Як тільки палець притиснув кнопку, з мазера беззвучно вистрілив тоненький червоний промінчик, і там, де він черкнувся води, — вгору шугнула, заклубочилася пара. Зняв пальця із кнопки — червоний промінчик ніби сховався у своєму кришталі, зник, а пара ще довго клубочилась у жовтавому повітрі, і вода вирувала та шипіла.
Ну, що ж, мазер працює добре, якщо доведеться — має чим відборонитися. А тепер — швидше до апарата!
Яворович ступнув кілька кроків по пружному плетиву, що встилає пагорб, і зупинився. Куди йти? Він був непритомний, може, кілька годин, а може, й цілу добу! За цей час його можна було перенести чи перевезти принаймні на десятки кілометрів од літака. Спробуй тепер знайти!
Широко ступаючи. Петро зійшов на пагорб. Поглянув і — вражений — зупинився. Там, унизу, просто на землі лежать гігантські риби. Так, так, саме риби! Одна, дві, три, чотири… Та їх там хтозна-скільки — наче пливуть косяком до моря. Плескаті голови, розкриті пащі. Підняті для удару хвости…
Тримаючи напоготові свого мазера, Яворович довго розглядав незвичайну картину. Риби не ворухнулися.
Невже це якісь земноводні вилежуються на м’якому ґрунті? І кожне з них в десятки разів більше від найбільшого кита!
Та раптом помітив — із риб’ячих розтулених пащ вискакують… постаті венерійців. Он воно що… Виходить, це — їхні житла, венерійське селище!
Глибоко вдихав густе повітря і чекав, що ж буде далі. Темні постаті венерійців гуртувалися перед своїми житлами. Окрім уже відомих Петрові трубочок, вони мають і великі трикутні щити. Ось вони поставили їх перед собою так, що вийшла суцільна стіна: якщо в першого вгору кутом, то в другого — основою. Стіна із щитів, ніде не порушуючись, не роблячи зламів, рушила і помалу посунулась до космонавта. Самих воїнів за щитами не видно, здається, стіна пересувається сама.
Читать дальше