Василь Бережний - Істина поруч

— Не смій, не смій їсти! — гукнув Яворович і шулікою кинувся до свого розгубленого друга. Вихопив те «яблуко», розмахнувся і закинув його в гущавину. — Це ж опій, отрута, розумієш — отрута! — Рожевий, ще не зовсім збагнувши в чім річ, поглядав то на свою кохану, яка застигла з біластим «яблуком» у руці, то на Петра, що розмахував руками і кричав з усієї сили: — Хіба ти ще не отямився, не зрозумів, що з нами робиться? Адже ми забули про своє покликання, ми стали тваринами, рабами!.. Подумай про свій народ!

Рожевий, наче прокидаючись від сну, провів долонею по обличчю, приглушено сказав:

— Справді… Ці плоди затуманили мені голову. Так, так… Може, моя Країна Щитів уже вкрита трупами, а я тут…

Він хотів підвестися, та Гілка кішкою кинулася до нього і вхопила за довге волосся. Лівою рукою стискувала йому жмут на голові, а правою тицяла «яблуко» до рота. Рожевий одвертався, не схотів їсти, міцно взяв її ліву руку, так що вона випустила волосся, і підвівся на рівні ноги.

— Бач, хоче мене заспокоїти, хоче знову одурманити, — пояснив Петрові, хоч той і так добре розумів, що відбувається. — Але тепер я не піддамся, не піддамся…

— Вірно, друже!

— Я піду в Країну Щитів, ми будемо боротися.

— Спитай у Гілки, де вона поділа нашу зброю.

Петро спостерігав, як вони розмовляли, бачив на обличчі дівчини вираз розгубленості, і відчував, як у грудях наростає ненависть до цієї істоти, що поставила і його, і Рожевого на краю загибелі. Правда, він розумів, що Гілка — тільки знаряддя Великого Розпорядника, але все одно не міг перебороти неприязні до неї.

— Каже, в її житлі, — обізвався Рожевий.

— Нехай веде!

Дівчина аж зігнулася, наче несла важкий тягар, наледве встигала за юнаками.

Ходьба трохи втихомирила Яворовича, він зрозумів, що в цих обставинах йому особливо потрібна витримка. Нервозність ніколи й нікого не приводила до правильних рішень. 3усиллям волі намагався ввести думки у річище. Яке тепер головне його завдання? Стартувати, вийти на орбіту «Астероїда», прилучитися до своїх… Що для цього треба зробити? Звільнити «Метеора» від чіпких ліан. А коли Великий Розпорядник і далі намагатиметься затримувати? Застосувати мазера… мазера… Хоча б швидше дійти до її проклятої нори! І навіщо вона взяла мазера, якби її спитав? Адже мазер… Як діє мазер? От вчепилося слово…

Саме в цей мент у Петровій свідомості спалахнув здогад: це ж Великий Розпорядник намагається дізнатися, що таке мазер! Підслуховує і скеровує його думки! Здогад цей спалахнув на коротку, невловиму мить, і Петро погасив його. Тепер він сам спрямовуватиме течію своїх думок. Еге ж., мазер… мазер… Та чого, власне, за ним побиватися? Цяцька та й годі. Коли темно — допомагає очам бачити, адже апарат зору людини не сприймає інфрачервоного проміння… Мазер дає видимий спектр, освітлює предмети вночі. Це маленьке світило в моїх руках, мініатюрне сонце…

Вони вже йшли по високогірному плато. Тут було прохолодніше, і Петро пришвидшив крок; Рожевий з Гілкою намагалися не відстати. Прямої дороги на плато нема, доводилося часто обходити жовті кущі з білими кулями всередині. Яворович приблизно знав, куди йти, але для певності надумав перепитати.

Оглянувся — Рожевий плентається за ним, а Гілки нема!

— Де вона?!

— Побігла коротшим шляхом, щоб швидше винести нам.

— Ходімо скоріш! В який бік вона побігла?

Рожевий показав трохи ліворуч, і Петро кинувся бігом. Серце його тривожно калатало, намагався не виявляти хвилювання, але з того нічого не виходило. Ну, звичайно, це ж її послав він, він… Хоча б встигнути… А тоді… тоді він зможе добре погратися своєю цяцькою… А що, як вона візьме та натисне… Що натисне? Ну, й нехай (Петро відчував, що думки скоряються йому, і це заспокоювало).

Раптом Рожевий крикнув:

— Онде вона! Я її гукаю — не чує, поспішає в інший бік. Чи оглухла? Чи осліпла?

Петро побачив — Гілка біжить поза кущами в напрямку… до кулі Великого Розпорядника, біжить, легко викидаючи вперед тонкі ноги, наче великий трав’яний коник.

— Швидше навперейми! — наказав Рожевому і сам кинувся бігти з усієї сили. Рожевий обігнав його — біг так, що, здавалось, ноги не доторкаються до ґрунту. Але Гілка була, мабуть, ще прудкіша. Ось тільки що її постать майнула ліворуч Петро пробіг, може, з десяток кроків, як помітив, що вона вже далеко попереду. Помчала, наче куля!

Яворович захекався і змушений був збавити крок. А вибігши на якийсь горбок, він зупинився, щоб зорієнтуватись. Звідси добре видно, що Рожевий таки потроху наближається до неї, віддаль між ними скорочується коч і повільно, але певно. Петро полегшено зітхнув: зараз він її спіймає…