Василь Бережний - Істина поруч

«Люди… Люди… — він уявив першотравневу демонстрацію на Хрещатику в Києві. — Люди послали нас».

«В мене ще є трохи часу, я хочу, щоб ти побачив наш край і потім розповів людям».

«Побачити — це, звичайно, для мене цікаво, — подумав Яворович, — а от розповісти людям про це, мабуть, не вдасться».

«Чому?»

«Бо я не можу стартувати».

Вона кинула на нього тривожний погляд своїх великих променистих очей, але думку послала спокійну:

«Ходім до нас, тут зимно».

Всі рушили за нею — і владарки, і «тіні» — тією самою дорогою вниз. Пішов і Яворович із своїми друзями. Деякі натяки в думках Променистої пробуджували в нього не то тривогу, не то звичайну цікавість. «В мене ще є трохи часу…» «Тут зимно…» Що все це означає?

А внизу й справді було набагато тепліше. Густе повітря насичене ароматом буйної рослинності, і хоч спершу Яворович відчув наче легеньке поколювання в грудях, дихати йому з кожним кроком ставало легше і легше. Дерева й тут стояли безлисті, але це справжні хащі. Бачив, що там і сям сколихуються гілки, уявляв, що гаї повняться щебетом, гуком, але тільки уявляв, бо жодного звуку не чув. Глуха тиша давила на плечі.

«Друге народження… Друге народження…» — спливала думка в голові, і він співчутливо поглядав на білу постать Променистої.

Стіни залу, до якого завела Яворовича Промениста, нагадували перламутр. Колір їх мінився, як і очі господарки, хоча це залежало від точки, з якої дивишся, — то зблисне білим, то фіолетовим то рожевим… Петро не мав сумніву, що матеріал цей органічного, а точніше — рослинного походження, можливо навіть, що й приміщення оці не будуються, а виростають згідно біомолекулярної програми, — адже кути в залі згладжені, стіни, поступово закруглюючись, переходять у нерівномірно вигнуту стелю, розміри якісь зміщені, прямих ліній нема. Коли вони заходили сюди крізь гущавину, йому здалося, що перед ними темніли не двері, а дупло велетенського дерева. Гілка і Рожевий лишилися в гаю біля шляху.

Зайшовши до приміщення, Промениста швидко обернулася до Яворовича і знову, діткнувшись долонею його чола, буквально засипала своїми думками. Тут вона не стримувала їх, не формувала в спокійний потік.

«Будь уважним, чужинце, будь насторожі в оцій країні горя і зла. Благаю, вимагаю, наказую: не споживай більше харчу спокою — харчу безвілля, покори і байдужості! Це просто щастя, що ти з’явився на нашій планеті, і ти не мусиш загинути, розумієш — не мусиш! А спокій і байдужість — це ж загибель, і загибель духу. Та хіба ж є щось страшніше, ганебніше від цього?.. В мене мало часу: я повинна переступити лінію, що відділяє наше фізичне існування від духовного, я поспішаю, а то б розповіла усю нашу історію…»

«Це жахливо — самому поспішати до загибелі!..» — подумав Петро, і вона одразу ж відповіла: «Дух мій не загине, він же невмирущий. А тіло приречене».

«Будемо боротись!»

«Думай про свій рятунок. Слухай уважно…»

В Петровій уяві помчали один за одним зримі образи, наче кадри кінофільму, і мчали вони з такою швидкістю, що він ледве встигав фіксувати на них увагу. Звичайно, вона думала безсистемно, непослідовно, й хто б міг вимагати спокійного, логічного викладу від істоти, приреченої на загибель? Але мозок нашого космонавта «сортував» інформацію, і в Яворовича склалась більш-менш цільна картина.

Те, про що він дізнався, було неймовірним. Влада Великого Розпорядника, яку той здійснює за допомогою цілої касти Головатих, міцно спутує усе суспільство. Він контролює психіку всього населення, кожного, хто її має: чи то природний венерієць, чи робот. Усе спрямовано до одного: через самозаглиблення — до безсмертя. Один тільки орган венерійця — мозок — має розвиватися, всі інші — тимчасові, допоміжні і мусять відмирати. І ці велетенські мозки досягли нечуваного розвитку, розкрили найпотаємніші таємниці природи. Вони керують ростом рослин і тварин, можуть накопичувати потрібні елементи в рослинних організмах, одне слово — ліплять природу так, як вважають за потрібне.

Населили планету біологічними роботами, місія яких — обслуговувати Головатих. Природні ж венерійці мусять «піднятися на вищий щабель еволюції» і всі, без винятку, стати Головатими. Але для цього треба розв’язати проблему народження, на випадок несподіваної загибелі мудрих. Над оцим завданням тепер і працює Великий Розпорядник і безчисленні його помічники. Саме тому ще й лишилися звичайні венерійці, що геніям не вдалося обдурити природу. Але живуть вони під гнітом страху, дух їхній не має змоги розвиватися вільно, він запертий в тісні камери обережності, і це завдає венерійцям невимовного болю; радість буття проривається тільки в таємних місцях, куди не проникають біохвилі центрального мозку.