Владимир Заяц: Втеча (на украинском языке)

Щось неминуче мало статися, щось таке, вiд чого вже не можна було нi втекти, пi сховатися. Раптом Мишковi здалося, нiби хтось пильно дивиться йому в потилицю. Вiдчуття було таким сильним, що вiн не витримав i озирнувся, рвучко повернувши голову. Нiкогiсiнько. Вулиця, як i ранiше, була безлюдна. Але це не заспокоїло Мишка; навпаки, вiн зрозумiв, що мине ще одна мить, - i вiн збожеволiє. Тож нехай би вже сталося найгiрше, аби лиш не це чекання з його моторошною непевнiстю... Вiн зупинився i, притулившись спиною до стовбура дерева, завмер.

Зненацька просто перед ним, казна-звiдки взявшись, з'явилася потворна бабця. Вона була вдягнена у звичайний для старих селянок одяг: плюшеву коротку шубу, чорну спiдницю з дешевого краму i квiтчасту хустку, зав'язану вузлом на головi. Вираз її обличчя i очей жахнув Михайла - вони випромiнювали нестримнi й геть божевiльнi веселощi.

Вiн зрозумiв, що ця зустрiч i є тим жахiттям, котре так пригнiчувало його i завершилося незбагненне закономiрно. Бабця якусь мить дивилася на Михайла безтямним i водночас всезнаючим поглядом i раптом, закотивши очi пiд лоба, затiпалася вiд несамовитого смiху. Смiх цей з такою силою вдарив по натягнутих нервах Ковальчука, що вiн задихнувся, а з голови до нiг прокотились одна по однiй холоднi й гарячi хвилi, змушуючи серце то завмирати, то лихоманково-прискорено битися. А дикi веселощi старої вибухали з новою силою, i вона, хапаючись за живiт, зiгнута навпiл, не смiялася вже, а вила, раз по раз тицяючи в Михайла скарлюченим пальцем.

На кiлька довгих секунд усе переплуталося в його головi. Михайла охопило непереборне бажання, забувши про все, похлинувшись страшним реготом, побiгти вперед, до закличного лона озера, й назавжди зануритися в його прохолоднi глибини.

Величезним зусиллям волi, прикусивши губу так, що тепла цiвка кровi потекла пiдборiддям, вiн опанував себе, труснув обважнiлою головою - i видiння щезло. Повз нього спокiйно йшли люди, заклопотанi чимось своїм, звичним. Михайло з полегкiстю зiтхнув i... прокинувся. Свiтання вже золотило шибки, легкий протяг ворушив просвiтленi штори.

- I присниться ж!.. Дурниця якась... - розгублено усмiхаючись, бурмотiв Ковальчук, вiдчуваючи, як усе ще калатає серце; вiн пригадав, що в такому разi казала мати, i скоромовкою тричi повторив:

- Куди нiч, туди й сон.

I раптом з темного ще кутка, з-за ворухкої штори, виразно долинули до нього пригасаючi слова, тоненькi, мов комарине дзижчання:

- Тепер пам'ятатимеш Навiю! [*] ------[*] _Навiя_ - iстота язичеської мiфологiї, що несла людям божевiлля. Зображалась у виглядi старої жiнки, що регоче. ------

Мишко зацiпенiв: вiн упiзнав голос тiєї бабцi, яка щойно йому снилася. Коли зацiпенiння минуло, вiн простяг ногу i обережно потицяв нею штору. Тодi, посмiлiвши, встав i зазирнув у затемнений куток. Там не було нiкого. Однак Мишко мiг заприсягтися, що голос йому не вчувся.

Сiвши на розкладайку. Мишко глибоко задумався. I що бiльше думав, то бiльше заспокоювався i чiткiше усвiдомлював: щойно вiн переступив порiг буденного i повернення до звичайного життя йому немає. А ще вiн збагнув - i це було найважливiшим, - що все, що сталося, поза сумнiвом не випадкове i все його дотеперiшнє життя iз залiзною закономiрнiстю пiдвело його до таких подiй. Обличчя Михайловi прояснiло, вертикальнi зморшки посеред чола розгладились - Ковальчук прийняв якесь рiшення. Вiн ще трошки посидiв, переконуючись у його правильностi. Тодi пiдвiвся, востаннє обвiв поглядом квартиру i вийшов з дому, маючи твердий намiр бiльше нiколи сюди не повертатися.

Двiрничка, побачивши Ковальчука - мешканця з шiстдесят третьої, насторожилася i з пильною увагою вдивлялася в його постать, прагнучи не пропустити жодної дрiбницi. Ще вчора вона розтеревенила кому тiльки могла, що "вiд пикатого втекла жiнка", i тепер вважала за свiй обов'язок повiдомити новi деталi на додачу до вчорашнiх.

Оглядом двiрничка зосталася невдоволена. Мешканець Ковальчук вiдверто не вписувався в традицiйний образ покинутого чоловiка-лопуха, котрий потерпав через втечу дружини i прокинувся ранiше, аби тут же їхати на її пошуки i слiзно просити про повернення. Хоча нi, дещо, звiсно, було. Зiм'ятi штани i сорочка... Неголена фiзiономiя - це теж через переживання.

А от вираз Ковальчукового обличчя двiрничцi геть не сподобався. Було в ньому якесь упокорення, внутрiшня просвiтленiсть. Це було неправильно, а отже, й недобре.

Мишко не помiтив двiрничку, чим мимоволi завдав їй ще один удар, неквапом пiшов до зупинки автобуса. Вiн знову йшов повз жiночий гуртожиток, що стояв тепер з правого боку, повз уламки приватного будинку - з лiвого. Цього разу нiякi передчуття не терзали його. Тепер вiн твердо знав, що має робити.