Владимир Кашин - Кривавий блиск алмазiв (на украинском языке)

Володимир Леонiдович КАШИН

КРИВАВИЙ БЛИСК АЛМАЗIВ

Роман

("Справедливiсть - моє ремесло" - 9)

В новому романi вiдомого українського прозаїка розповiдається про таємниче вбивство у Києвi на вулицi Воровського, про мiльйони в руках естрадної спiвачки, про кохання гауптштурмфюрера СС, про те, як дiамант вартiстю в п'ятдесят тисяч продано за двiстi п'ятдесят карбованцiв i, зрештою, про те, як київська мiлiцiя, зокрема знаменитий iнспектор Коваль, виходить на слiд злочинцiв...

ВIД АВТОРА

1973 року вперше побачив свiт мiй роман "Таємниця забутої справи" з головним героєм - iнспектором карного розшуку Дмитром Ковалем. У творi розповiдалося про розшуки скарбу колишнього Харкiвського комерцiйного банку, схованого банкiром Апостоловим в роки громадянської вiйни. Через багато рокiв у наш час на сховок поблизу Києва випадково натрапили будiвельники, але, як виявилося, алмази i дiаманти у ньому були фальшивими, пiдробками iз простого скла... На цьому закiнчувалася у романi "таємниця забутої справи".

Вiдтодi цей твiр багато разiв перевидавався, i до мене надходили листи, в яких читачi запитували: "А де ж подiлися справжнi цiнностi, скарб банкiра Апостолова?" Не маючи змоги вiдповiсти кожному з кореспондентiв зокрема, я написав ще один твiр - роман "Кривавий блиск алмазiв", з якого зацiкавлений читач дiзнається про долю рiдкiсних коштовностей...

В романi розповiдається про таємниче вбивство у Києвi на вулицi Воровського, про мiльйони в руках естрадної спiвачки, про кохання гауптштурмфюрера СС, про те, як дiамант вартiстю в п'ятдесят тисяч продано за двiстi п'ятдесят карбованцiв, i, зрештою, про те, як київська мiлiцiя, зокрема знаменитий iнспектор Коваль, виходить на слiд злочинцiв...

______________________________________________________________________

1

Цей сигнал був одним iз тих, до яких, попри їхню винятковiсть i трагiчнiсть, тут мимоволi, за професiйною звичкою, звикали, як звикають хiрурги до щоденних операцiй. Кожний дзвiнок у мiлiцейськiй кiмнатi, де був змонтований широкий пульт, висiла величезна, на всю стiну, карта мiста з миготливими сигнальними лампочками, нiс звiстку про людське нещастя, i телефонна трубка часом вибухала зойком, плачем, а траплялось, що благання про порятунок обривалося здушеним криком жертви, яка не встигла вигукнути адресу. Тут весь день лунали такi дзвiнки, миготiли лампочки, i працiвники чергової частини, аби не збожеволiти, мусили тримати нерви у руках i не здригатися вiд кожного рiзкого, гострого, як лезо ножа, звуку. Протягом усього чергування йдуть такi сигнали, цiлий день лунають команди на швидкий виїзд, i люди, сторожко прислухаючись, переводять подих лише тодi, коли випадає короткочасна пауза.

Перед цим дзвiнком також кiлька секунд було тихо. Лейтенант Кучеренко, який не вперше чергував по мiськвiддiлу, миттєво вiдключився вiд справ i почав стежити за лапатими снiжинками, якi падали за широким вiкном. Зимовий день був теплий, м'який, i снiжинки за вiкном теж здавалися теплими; неквапна, спокiйна, мовби лiнива, вiхола, то кружляючи, то раптом падаючи бiлою прямовисною стiною, женучи бiлi вiвцi вбiк, приємно контрастувала з гарячковiстю неспокiйної роботи.

Лейтенанта останнiм часом не полишала гiрка дума. Вона була настирлива i безнадiйна, як вiхола за прозорим склом: ось iще один рiк закiнчується, скоро рiздво, а вiн, Кучеренко, усе лейтенант та й лейтенант. Видно, до сивих скронь просидить у цiй черговiй кiмнатi з двома зiрочками на погонах. Що ж принесе йому новий рiк? Чи сяде на плечi вимрiяна, така жадана, так терпляче очiкувана третя зiрочка, чи, кружляючи, як оцi снiжинки за вiкном, опуститься на чийсь iнший погон?

Не вiдриваючи погляду вiд вiкна, Кучеренко почув дзвiнок i механiчно зняв трубку.

- Черговий, лейтенант Кучеренко, слухає.

Повiдомлення було спокiйним. Жiнка, яка назвалася Оксаною Гальчинською, заявила, що ось уже тиждень, як її тiтка, теж Гальчинська, Людмила Йосипiвна, десь зникла. На телефоннi виклики не вiдповiдає. Дверi її квартири на розi Воровського i Гоголiвської замкненi, i з-пiд них йде тяжкий дух. Достукатися неможливо.

Слухаючи Гальчинську, лейтенант i далi лiниво стежив за снiговою круговертю i, не кваплячись, записував адресу.

- Живе одна?

- Так.

- Молода?

- Нi, стара. Вона дуже огрядна. Дуже. Хворiє на серце. З нею щось сталося...

- Може, їй лiкаря треба? Подзвонiть на "швидку", нуль три.

- Яка "швидка"! Могла вже й померти!..

- Гаразд, перевiримо, - зрештою промовив лейтенант. - Ви звiдки дзвоните?