Владимир Кашин - Кривавий блиск алмазiв (на украинском языке)

- З автомата, бiля її дому.

- Чекайте. Зараз виїдемо.

Вiн поклав трубку i телефоном внутрiшнього зв'язку викликав чергову машину.

- Я недовго, - кинув своєму помiчниковi старшинi Сироквашi i поспiшив до виходу з кiмнати.

Ось i вулиця Воровського. Мiлiцейський "газик" повiльно сунув униз вiд Ярославового валу широкою i крутою вулицею, вкритою ожеледдю. Кучеренко приглядався до номерiв будинкiв. Перетявши трамвайну лiнiю, "газик" звернув за рiг i зупинився.

Бiля невисокого, на три поверхи, старого будинку стояли двi жiнки. Вони уже вгледiли розцяцьковану мiлiцейську машину i, махаючи руками, поспiшали назустрiч.

Перебиваючи одна одну, почали розповiдати лейтенанту, який повiльно вилiзав на тротуар, про свої здогади i побоювання.

- Хто ви такi? - строго спитав Кучеренко.

- Племiнницi. Це я вам дзвонила, Гальчинська Оксана, - вiдповiла висока, гостроносенька жiнка. - А це моя двоюрiдна сестра, Шура Хоменкова... Ми так боїмось, так боїмось... - знов завела вона, чи не трапилося з тiточкою чого-небудь... - З-пiд нафарбованих вiй Гальчинської викотилися сльозинки.

- Зараз побачимо. - Лейтенант жестом запросив жiнок йти з ним.

У старому будинку було тихо, пахло мишами, злежалим порохом давно не митого коридору, цвiлим деревом. Рипучими сходами всi пiднялися на другий поверх.

Гальчинська показала на дверi квартири. Лейтенант постукав. Вiдгуку не було. Неприємний запах i справдi просочувався крiзь дверi. Кучеренко почекав кiлька секунд i тодi загрюкав щосили. Тiльки пiсля цього помiтив кнопку дзвiнка. Вона була затерта, брудна i ховалася у сутiнках коридору, а розгубленi жiнки не вказали на неї. Тепер за дверима зайшовся плачем дзвiнок. Але на нього не вiдгукнулися. Лише трохи вiдхилилися iншi дверi в глибинi коридору, визирнуло чиєсь обличчя, але так миттєво, що нелегко було визначити, кому воно належить: жiнцi чи чоловiковi.

Лейтенант подзвонив i в цi дверi. З-за них теж не вiдразу вiдповiли, а коли вони знову вiдчинилися, всi побачили те саме невиразне обличчя. На порозi стала невиразна жiнка, одягнена у грубу спiдницю i довгу темну кофту.

- Ви давно не зустрiчали сусiдки? Як її? - звернувся до Гальчинської.

- Людмила Йосипiвна її звуть, - сказала сусiдка. - Давно не бачила... Я нездужаю i вже кiлька днiв не виходжу.

- Будете за поняту... - сказав лейтенант. - Ну що ж, спробуємо... - Вiн витяг з кишенi низку ключiв на шкiряному паску, довго шукав потрiбний.

Зрештою знайшов якогось, схожого на вiдмичку, i, поморочившись бiля замка, вiдчинив його. Але був у дверях iще й другий, з ним нiякi вiдмички не могли звладати, i Кучеренко попросив у сусiдки Гальчинської якоїсь сокирки. Та метнулась у свою квартиру i винесла важкий, старовинний, видно, давно не вживаний, сiкач.

Лейтенант пiдсунув його пiд замок i пiсля багатьох зусиль вивернув. З розчахнутих дверей вiдразу пахнуло таким смородом, що навiть Кучеренко заточився. У передпокої, мало не на всю його довжину, лежало розпухле тiло мертвої жiнки, яке уже почало розкладатися, i великi зеленi мухи купками сидiли на обличчi.

Племiнницi померлої застигли на порозi. Гальчинська заридала, а старша, Шура, не могла зрушити з порога i стояла мов скам'янiла з розширеними вiд жаху очима. Смерть, хоч би в якому виглядi з'являючись перед очима, породжує в душi людини сум'яття i страх, але ось у такому, як зараз, - роздуте до потворних розмiрiв тiло, мухи i, найогиднiше, - голi, товстi, наче слоновi, ноги з-пiд задертої при падiннi спiдницi, - не тiльки обсипала морозом, а й викликала шок. Паралiзовував волю й тяжкий, солодкуватий трупний дух розкладу, який забивав подих i викликав нудоту.

- Так i є, померла давно. - Скiльки було їй? - закашлявся Кучеренко, обережно пiдступаючи до трупа. Вiн був гидливою людиною. Вiд самого дитинства. I боявся вигляду смертi. Адже сама смерть нiколи не вмирає, вона завжди жива i, навiть приходячи до чужих, при випадковiй зустрiчi зиркає i у твої очi, натякаючи на майбутнє, жахливо виганяючи з твоєї душi будь-якi проблеми, турботи, роблячи їх дрiбними i несуттєвими... "А ось i я! - нiби нахабно всмiхається вона. - Не забувай!" Вiн i не забував, думки про неї ставали усе настирливiшими, хоч був ще нестарою людиною.

Тому Кучеренко й не пiшов вчитися на медика, хоч юнаком мрiяв про бiлий халат i професорську шапочку. Вiн i на похорони нiколи не ходив, не проводжав в останню путь друзiв, i коли випадково чув траурну музику, звертав на iншу вулицю.

Зараз у цiй задушнiй темнiй кiмнатi бiля мертвої жiнки вiн i справдi забув про всi свої кривди, про недосяжну третю зiрочку на погони, - все на якийсь час втратило свiй сенс.