Владимир Заяц - Втеча (на украинском языке)

Звiсно, i ранiше виникали у нього нетривкi думки про те, щоб усе кинути й пiти геть. Одначе тодi вони ковзали по поверхнi свiдомостi, не знаходячи глибинного вiдлуння в душi. Тодi Мишко знав, що не має морального права полишити сiм'ю, адже дитинi потрiбен батько. Але тепер...

Обривалася одна по однiй ниточки, котрi прив'язували його до минулого, i вiн навiть фiзично вiдчув себе мовби в невагомостi. Проте це вiдчуття минуло, натомiсть прийшло iнше, у якому смуток перемiщувався з трепетно-радiсним передчуттям перемiн. "Гiрше не буде, отже - буде краще!" - прогарцювала хвацька думка. Мишко схвально кивнув їй услiд, набрав молодецького вигляду, розправивши круглi плечi i якомога дужче втягнувши живота, i пiдморгнув своєму вiдображенню в коридорному дзеркалi. Iз дзеркала глянула на нього недоладна кругла фiзiономiя з великими вухами, що кумедно стирчали.

Темрява за вiкном, яку насилу розштовхувало оранжеве свiтло лiхтарiв, дедалi густiшала, притискалась до вiконних шибок, приглушувала звуки, робили важкими повiки. Глянувши у вiкно, Мишко здивовано помiтив, що в роздумах минув увесь день, i що вже пiзнiй вечiр, i його огортає звичайнiсiнький сой. Вiн подався на балкон по розкладайку, яку нелегко було вiдшукати пiд покладами старих лахiв. Нарештi закiптюжена й полатана споруда стояла бiля вiкна, а що заслати її було нiчим, то Мишко лiг спати в штанях i в сорочцi.

Вiн довго перевертався з боку на бiк, скрипiла пiд ним розкладайка, i Мишко вслухався в багатоголосий шум вiтру, що невгамовно торгав кватирку й лопотiв рушником, забутим на балконнiй мотузцi, у густий шелест листя на деревах. I чомусь спливли в пам'ятi картини далекого минулого, дитинства, з того самого моменту, коли вiн почав усе усвiдомлювати; як стоїть вiн на порозi старого батькiвського будинку з продiрявленим вiдерцем у руках, дивиться, як падають у нього, липнучи до стiнок, крихкi снiжинки, й дивується: чому ж вони не витiкають з вiдерця, наче вода, адже батько щойно пояснив, що вода i снiг - одне й те ж. А тодi пригадався йому зелений яскравий луг за будинком, перетворений ромашками на хитромудре мереживо, а сам вiн iз саморобним сачком ганяється за метеликами. I вiд усього навколо вiє радiстю, теплом, духмянiстю. Засинаючи, Михайло надарма пробує пригадати, чи приходила до нього коли-небудь потiм така чиста, нескаламучена радiсть. Школа? Щось таке, напевне, було. Але вже не те... Не так... Робота? Часом бували приємнi моменти. Але не бiльше. Першi зустрiчi з Машою? Там, на Володимирськiй гiрцi. I загадковий блиск в її очах, i зачарування обличчям, яке матово сяяло, i хвилююча недомовленiсть...

Мишко по крихтах збирав щасливi спогади, проте всi вони, за винятком спогадiв дитинства, не грiли. То, може, й не було потiм щасливих хвилин, може, це був iлюзорний свiт самообману? Так мандрiвник, знемагаючи вiд спраги в пустелi, бачить те, чого бажає найбiльше за все на свiтi, - цiле море прiсної води. Мишковi стало моторошно; вiн спробував пiдвестись, однак охоплене сном тiло вже не пiдкорилося йому. I тут навалився на нього раптом, зiм'явши свiдомiсть, важкий сон. Мишковi здалося, що хтось силою розiп'яв його на розкладайцi, нiби комаху на предметному скельцi мiкроскопа, i вивчає холодно й прискiпливо. I приснився йому сон, дивовижно схожий на реальнiсть.

Снилось йому, що вiн, як i сьогоднi, йде пiсля чергування додому. Вийшовши з-пiд мосту на Великiй Окружнiй, Мишко, як завжди, повернув праворуч на вулицю Верховинну, в кiнцi якої стояв бiля озера його будинок. I була ця вулиця - як буває тiльки увi снi - дивовижно й моторошно пустельна.

Внутрiшньо здригаючись, готовий до найнеймовiрнiшого, Михайло зiйшов з тротуару й рушив дорогою повз уламки приватного будинку з убогими рештками яблуневого саду з правого боку, повз дев'ятиповерховий жiночий гуртожиток з лiвого. Уламки завмерли в мовчаннi, криючи незрозумiлу погрозу. Дев'ять поверхiв гуртожитку мовби нависали над усiм своїми крутими формами. Не дивитись, не дивитись по боках! Швидше додому! Там порятунок, там захистять рiднi стiни. Мишко мимоволi прискорив ходу i тут же, розумiючи безглуздя ситуацiї, змусив себе поглянути на вiкна гуртожитку. Шибки рiзонули по очах золотистим i густо-синiм зблиском. Вiн перевiв погляд на озеро, що виднiло попереду - в кiнцi вулицi. Гладiнь води блиснула i теж ударила в очi тремтливим срiблистим вогнем. Мишко на мить зажмурився, а коли розплющив очi, вiдчув, що все довкола разюче змiнилося. Зовнi начебто лишалося таким, як i досi, але якась перемiна, що її могли осягнути тiльки неймовiрно загостренi Мишковi чуття, вiдбулася.