Деніел Кіз - Доторк

Можливо, це вже сталося, бо вона хотіла цього так сильно тієї ночі на озері Торч, у романтичному будиночку на березі. Але коли сказала Барні, що вона відчуває, ніби всередині неї зародилося життя, він, ніби дитині, пояснив, що це щось таке, що відчути неможливо. Чому від самої думки про це їй хотілося плакати?

Карен почула, як розбилася склянка чи блюдце, а тоді ще щось, і сіла. Що Барні тепер там робить? Вона витерла очі й підвелася з ліжка. Від думки, що доведеться йти на ту кухню, її почало нудити, але Карен переборола це відчуття. Барні глузуватиме з її, як він це називає, «психосоматичних симптомів». У неї вони вже траплялися. Що ж, вона може їх контролювати. Карен накинула халата, взула капці й спустилася вниз. Приготує йому сніданок і проведе на роботу. Найменше за все їй зараз хотілося сварки.

Барні саме натягував піджак, коли почув, як вона спускається вниз. Карен спинилася на вході в кухню, відкинула назад пасма чорного волосся, позіхнула, потягнулася зі сну спиною й руками, але він бачив, що вона сьогодні знову плакала.

– Вибач. Забула, що сьогодні твоя черга за кермом, – сказала вона. – Так міцно спалося. – Глянула на зливальницю й стіл. – Ой, Барні, я хотіла помити їх учора після того, як прийшла. Давай я тобі кави розчинної приготую.

– У мене вже нема часу. Мушу забрати Макса. Та й кави все одно вже нема.

– Лише хвилину, – наполягла вона й поставила воду знову на газ. – Не відпущу ж я тебе просто так.

Барні вже хотів піти геть, але спинився. Останнім часом він поводився з нею жорстко: минулого понеділка, коли вона не змогла знайти ключі від машини, а ще вчорашня сварка через те, що вона не туди поклала кредитку універмагу. Треба з нею легше. Карен дійсно старається, але життєві звички змінити дуже важко. Він вражено спостерігав, як вона витягує банку розчинної кави з глибин хлібниці.

– Добре, лише сік і каву.

– Я не хотіла тебе будити, коли вчора прийшла, – сказала вона. – Не думала, що повернуся так пізно.

– По першій. Щось із того вийшло?

Карен поставила чашку кави перед ним і почала шукати в холодильнику сік.

– Може, приготувати тобі яєчню чи французькі грінки?

– Не маю часу, і я не дуже голодний.

– Ну, – озвалася вона, сідаючи поруч із неприхованим полегшенням, – ми тимчасово зійшлися на «Гедді Ґеблер» 3 3 Hedda Gabler – ім’я головної героїні в однойменній п’єсі (1907) Генріка Ібсена. .

– Ти гратимеш Гедду Ґеблер?

– Чому ти дивуєшся?

Барні допив каву, поки Карен налила йому соку, і хоча він сто разів казав їй, що не може пити непідсолоджений грейпфрутовий сік, усе одно випив.

– А я що, не можу зіграти Гедду Ґеблер?

– Я мав на увазі, чому вони знову ставлять Ібсена?

– Ти думаєш, я не можу її зіграти? Усі погодилися, що я дуже добре зіграла в «Ляльковому будинку» минулого літа. Ти сам так казав.

– Тобі підходить роль Нори.

Карен спохмурніла, щільніше загорнулася в халат і роззирнулася навколо.

– Ясно, – сказала тремтячим голосом. – Напевно, маєш рацію.

– Я не це мав на увазі. – Та він знав, що й так наговорив зайвого.

Вона знизала плечима.

– Менше з тим, так порадив Дейл Векслер, і комітету сподобалася ця думка. Але нам потрібне ще підтвердження всієї трупи наступного тижня.

– Слухай, хоч би що вони вирішили, ти впораєшся чудово. Коли ти за мене вийшла, Бродвей втратив велику комедіантку.

Карен розсміялась і спробувала вщипнути його, але Барні вислизнув, схопив піджака й вдав, що то накидка тореадора. Кинулася за ним, склавши пальці ріжками собі на лобі, спробувала заколоти, та він викрутився й нарешті обійняв її та поцілував.

– Я люблю тебе, – сказала вона.

Барні міцно пригорнув її.

– І я тебе люблю.

Він зігнувся, щоб підняти піджака, який упав на підлогу, а Карен раптом охнула.

– Що таке? – гукнув він.

– Щойно згадала.

– Ну то що ти так кидаєшся? Злякала мене.

– Ледь не забула сказати, що Ліла з Дейлом запрошують сьогодні до себе всю трупу й хочуть, щоб ми також зайшли.

Він витріщився на неї.

– Тобто? Сьогодні ж Вінтерзи приходять грати в бридж.

Карен подивилася на нього очима, повними жаху.

Барні простогнав:

– Ми ж про все домовилися, коли грали в них минулого разу, після того як приїхали з Торчу. Не пам’ятаєш?

– Звісно, пам’ятаю. Одразу думаєш, ніби я забула? Просто гадала, що то завтра, от і все.

– От і все? Треба було собі десь записати. Я про це й кажу.

– Про що ти кажеш?

– Що треба було собі зазначити в календарі. Чи я забагато прошу?