Володимир Бабула - Пульс Всесвіту

Почав нишком стежити за одним відвідувачем. Той зупинився посеред їдальні, уважно подивився довкола. І тут я помітив світлові написи на стінах. Меню! Біля назви кожної страви сяє номер.

Чоловік підійшов до стіни, натиснув на кілька кнопок і зачекав з хвилинку. В стіні з’явився отвір; на дверцята, що лягли горизонтально, виїхав піднос з кількома тарілочками. Далі вже було все просто: чоловік поніс тарілочки з стравами до столика і почав вечеряти.

Може, він непомітно вкинув гроші в щілину якогось автомата? Ні, я не бачив нічого схожого.

Переконавшись, що й інші відвідувачі одержують страви безкоштовно, я зрозумів, що потрапив до якоїсь спеціалізованої їдальні. Дуже прикро було зловживати довірою до відвідувачів; аж пекла думка про крадіжку, але голод таки штовхнув мене на одчайдушний крок. З завмираючим серцем я навмання натиснув на кілька кнопок, І переді мною з’явилась їжа. Не довго думаючи, я тут же взявся за неї. Далебі, не пам’ятаю навіть, що їв, — мені було не до того.

Не затримуючись в їдальні, я вийшов на площу і попрямував до парку. Біля пам’ятника святому Вацлаву на хвилинку зупинився, глибоко вражений тим, що пам’ятник лишився таким же, яким я його знав ще в дитинстві.

На протилежному кінці парку широкі мармурові сходи привели мене на високо розташований майданчик. Не встиг я роздивитись, як біля майданчика зупинився елегантний вагон.

«Повітряне метро! — майнула думка. — Ми надрукували статтю про нього в позаминулому номері журналу… Але стривайте: йшлося про майбутнє… Нічого не розумію!»

Таки й справді були підстави втратити глузд! Все переплуталось: минуле й майбутнє, фантазія й реальність. Мене рятував тільки невичерпний оптимізм журналіста.

— Ну, що ж, коли їхати, так їхати! — сказав я сам собі, прямуючи до вагона. Тільки-но я сів у крісло, як вагон рушив, набираючи швидкості.

Притиснувши обличчя до вікна, я дивився на місто, що пробігало підо мною. Над Нусельською долиною ми промчали на великій висоті. Проплив міст, що з’єднує Виногради з Панкрацем. З парку назустріч нам виросла велика нова будова з написом: «Телебачення-Прага». Вагон повітряного метро на хвилинку зупинився, а потім знову помчав до південних околиць міста.

Ще кілька зупинок у прекрасному зеленому місті, і ми опинились далеко за Модржанами.

Я вийшов на майдан і схопився за голову: зовсім недалеко сяяли схили довколишніх гір, ніби посипані цукром. Зима! Сніг! На схилах катаються діти на санчатах. І це серед літа!..

Я побіг до узгір’я. В обличчя мені вдарив крижаний вітер. Підбігши до схилів, я занурив руки у пухкий сніг. Так, це справжній сніг! На моїх теплих долонях заблищали краплинки води,

До центру міста я повертався пішки. Мені треба було трохи освіжити палаючу голову. А зимовий пейзаж з кожним кроком змінювався, поступово переходячи спочатку у весняний, а потім літній.

За всяку ціну я повинен добратися додому або принаймні до редакції. Там, можливо, я прокинусь від цього дивного сну…

Я попрямував до Влтави, щоб краще орієнтуватись, бо в такому зміненому місті міг би й заблукати.

Гладінь ріки, виблискувала в променях призахідного сонця. До міста повертались пароплави та моторки, що везли людей з заміських прогулянок. Десь у центрі парку грала музика.

Часом мені здавалось, що всі оці змінені до невпізнання місця я звідкись знаю, що я тут уже проходив багато разів. За оцим рогом мусить бути палац з терасами та балконами.

І яке було моє здивування, коли я справді вийшов до палацу, хоч досі його ніколи не бачив.

«Я захворів на тяжку психічну хворобу! — майнула страшна думка. — Оцю дивно змінену Прагу я знаю, але звідки? Чому вона мене не дивує?! І коли, зрештою, настане ніч?»

Я глянув на небо. Що трапилось? В зеніті сяє нове, сліпуче сонце, — маленьке, надзвичайно яскраве.

— Могли б з ним почекати ще трохи! — порушив мої думки дідусь, що зупинився якраз навпроти мене. — Як бачу, вам це штучне сонце теж не до вподоби. За моєї молодості не було нічого такого, і я не відчував у цьому потреби. Тепер через оцей атомний ліхтар і не посмеркуєш; вічно світить…

Я з полегкістю засміявся і, швидко входячи в роль професора, сказав розсудливо:

— Прогрес є прогрес, дідусю! Коли ви були молоді, люди ходили пішки через усю Прагу або давились у переповнених трамваях. А тепер ви їздите на рухомих тротуарах та в повітряному метро.

Дідусь махнув рукою:

— Ану їх, оті новини! Не знаю, куди ця молодь поспішає?! Атомним поїздом будете у Братіславі за годину, а що з того? В них немає часу навіть погомоніти в дорозі А оці рухомі тротуари? Та я б нізащо не став на них, ще ноги собі поламаєш. До того ж ті тротуари не завжди й працюють. Люди ще не доросли, щоб цінувати такі речі. Ну, бувайте здорові! — попрощався зі мною дідусь і пішов своєю дорогою.