Володимир Бабула - Пульс Всесвіту

Мене нудило, наморочилась голова. Євочка перестала схлипувати.

— Чому ти так боїшся? Навіщо ти мене заніс сюди? — зашепотіла вона.

— Ти цього не зрозумієш. Ти не знаєш, що таке війна… — відповів я теж пошепки.

Запитання дитини мене заспокоїло настільки, що я знову почав міркувати розсудливо.

— Зачекай на мене тут, Євочко, я подивлюсь, що діється надворі, — запропонував я. — Ліхтарик хай горить, щоб не було страшно. А я зараз повернусь.

Дівчинка судорожне вчепилася мені в рукав:

— Ні! Ні! Я не лишусь, я піду з тобою! — кричала вона розпачливо.

Я розгубився. Як їй пояснити, що навіть коли бомби вибухнули десь аж за Прагою, радіоактивний порох отруїть атмосферу й тут? Хіба зрозуміє дитина, що я хочу піддати себе риску, аби зберегти її?

Я перевів розмову на інше, щоб повторити спробу пізніше, але Євочка не відпускала мене. Через півгодини я нарешті вирішив: підемо разом.

Я загорнув дівчинку в свою куртку і поніс вологими кам’яними сходами. Біля вхідних дверей нерішуче зупинився. Відчиняти чи ні?

«Так, треба відчинити, — вирішив після довгого вагання. — В підвалі ми все одно загинемо від голоду й спраги».

Дворик мовчав як могила і тільки несміливо повторював звуки моїх кроків.

Малтезька площа, як і раніше, була безлюдною. Небо потьмяніло. Годинник на башті Мікулашського храму саме відбивав дев’яту. Я побіг до Карлового мосту, але так захекався, що тут же мусив зупинитись. Перебування в підземеллі Пегаса та жах перед атомною війною остаточно підірвали мої сили. Тільки тепер я усвідомив, що вже давно нічого не їв і не пив.

— Навіщо ти мене носиш, дядю? Адже я вмію ходити сама! Ось постав мене на землю — і побачиш! — щебетала Євочка, забувши про тяжкі хвилини, пережиті в підвалі.

— Гаразд, — погодився я. — Але куртку лиши на собі. Ти вмієш бігати?

— Ще й як! А куртку весь час треба тримати на голові? — запитала вона, хитро посміхаючись.

— Так, треба. А тепер біжи, щоб швидше побачити маму.

Ми побігли по Велкопржеворській площі, але на місточку через Чертовку я змушений був знову спочити.

— Дядю, підніми мене, я хочу подивитись на воду! — попросила Євочка.

— Ні, ні! Нам треба поспішати!

Схвильоване серце і змучений мозок не давали мені довго відпочивати. «Якомога швидше до людей! — наказували вони. — Тільки люди можуть врятувати нас від загибелі».

Незважаючи на протести маленької людини, я помчав далі. Ще один коротенький перепочинок — і ми вже біля Кардового мосту. Ніде ані найменшої ознаки життя. Шум води на греблі підкреслював мертву тишу міста.

Маленька Євочка була змучена і скаржилась, що в неї болять ноги та коле в боці. І раптом з Карлової вулиці до нас долетів сміх; радісний, справжній людський сміх.

На розі з’явилась група хлопців і дівчат. Вони жартували, безтурботно сміялись. Я дивився на них, як на божевільних. Хто ще може отак по-дурному сміятись, коли почалась найстрашніша війна в історії людства?!

Невже ця легковажна молодь не усвідомлює небезпеки так само, як не усвідомлює її і маленька Єва?

Ні, цього не може бути! Мабуть, я збожеволів!

Весела група швидко наближалась до нас. Я вже хотів відкрити рота, щоб запитати, чому евакуйовано Малу-Страну, і взагалі, що відбувається, але в останню хвилину передумав. Молодь пройшла мимо, не звернувши на нас уваги.

Ця зустріч ще дужче посилила моє замішання. Я нічого не міг збагнути. Але найголовніше чекало на мене попереду.

У вузеньких вулицях Старого-Мєста ми почали все частіше зустрічати перехожих. Даремно я шукав пояснення, чому на лівому березі Влтави все вимерло, тоді як на правому триває цілком нормальне життя.

На Старомєстській площі Євочка була ще спокійна, а побачивши Прашну башту, радісно закричала:

— Дядю, а я вже вдома! Я живу отам!.. До побачення! — вона кокетливо помахала ручкою і побігла.

— До побачення! — повторив я задумливо. Мені шкода було розлучатися з нею. Важкі хвилини, проведені разом на Малій-Страні зблизили нас. Я прив’язався до оцієї синьоокої любої дитини.

Я пройшов під стрілчастою аркою Прашної башти і остовпів. Те, що я побачив, перевершувало найбільшу фантазію в моїх оповіданнях. Холодно-тверезий будинок банку зник. На його місці стояла вишукана будова незвичайного стилю, прикрашена фресками та статуями. Над входом сяяв неоновий напис: «Метро».

Будинок Слов’янського Дому змінив свій вигляд. Чи можливо це? Адже палаци будують за одну ніч лише в казках!