Олександр Бугай - Замах на Селену (Збірка)

— Вибачте, що задрімав. Лив дощ, то я на хвильку приліг. Яка там погода?

Ярина зблідла і вхопилася за Василеву руку. Той міцно її стис і збляклим від несподіванки голосом відповів:

— Погода спекотна, — далі не знав, що й казати.

Випадок незвичайний. Мрець прокинувся. А, може, це якийсь зайда? Тоді де ж покійник?

— То ви кажете, що заховалися від грози? Але в небі жодної хмаринки. І сонце з самого рання палить, як несамовите, — намагаючись бути спокійним, каже Василь.

— Ось тобі й маєш! Виходить, уже й день? — Григорій збирається стати на сходинку, та відчувши страшенну кволість, не зміг навіть добре сісти.

Василь кинувся допомогти. Вхопив довгого і сухого, як тичина, діда на руки і опустився з ним вниз, не відчуваючи навіть, що несе якийсь тягар. «Скільки ж він тут лежить, що так висох?» — подумав хлопець.

А той, наче почув, і відповідає:

— Довго лежав чи не довго, тільки ще вчора був нормальним чоловіком, а це, бач, за одну ніч став зовсім нікудишнім. Чого б то так?

І Ярина оціпеніло мовчить, а Василь міркує: «Щось треба робити. У старого, певно, немає домівки, тому й забрався у гробницю. Але ж і вчора, і позавчора ніякої грози не було!».

— А чому ти вважаєш, що я не маю домівки? — питає дід.

«Читає думки», — майнуло у Василя, а дід продовжує:

— І скільки, по-твоєму, я тут спав?

— Згідно з датою, що висічена над входом, таки довгенько, — напівжартома відповідає Василь, — залежить від того, коли ви тут поселилися.

— Тоді ж і поселився, як там написано, — досить-таки серйозно стверджує дід.

— Не може бути! — вигукує Ярина.

В неї страх уже пройшов.

— Якщо так, то ви тут пролежали десять років! Це неправда!

— Правда чи неправда, мені і самому не віриться, — Григорій обвів поглядом гробницю. — Дивина та й годі. Треба спитати отого архітектора, що це чудо звів. Пригадую його слова: «І будеш в ній спочивати до самого страшного суду». Добре, що хоч ви розбудили, а то дійсно спав би до другого пришестя.

В лікарні Григорій швидко набрався сил. Йому і самому дивно, що проспав десять літ, а ні на риску не постарів. Виходить, архітектор знав; що робить, коли збудував гробницю, не підвладну часові. Але ж як бути далі? Де голову тепер прихилити?

Коли виписували з лікарні, питає Василя, який прийшов з Яриною:

— Куди ж тепер? Хіба знову у гробницю? — У його очах заблищали іскорки сміху, видно, що кепкує над собою. — Мабуть, піду таки до того архітектора, що він скаже.

— У мене для вас місця вистачить, — каже Василь, — не турбуйтеся. Щодо архітектора, то я його вже шукав. Ніяких слідів. Багато води спливло. А вашу гробницю ми з Яриною обстежили.

— Ну і що?

— Виявили в ній дещо незвичайне.

— Не така, як в людей, — підтверджує дід.

— Вона збудована по типу єгипетських пірамід, — роз’яснює Василь. — В ній труна знаходиться в такому перехресті геометричних ліній, де все набуває дивовижної стабільності. Про це вже писалося в пресі. — Василь подумав: «Чи зрозуміє мене старий?».

— Зрозумію. А чого ж? — відповідає Григорій, — говори, говори, я після тієї клятої піраміди уже й думки ваші став чути.

Василь продовжує;

— В місці кам’яного ложа час зовсім зупиняється.

— Отже, — перепиняє дід, — не дивно, що я стільки проспав і не вмер. Міг би й досі спати, та ви мене розбудили і я маю право на вас подати скаргу, — це Григорій говорить жартома. — І все ж я не маю бажання знову туди повертатися, бо…

— Що — бо? — вихопилося у Василя.

Він здогадується, що дід в гробниці не лише навчився читати думки.

— Дідусю, — втрутилася Ярина, — вам, певно, за ті роки спання багато чого наснилося?

— Не снилося, а власною персоною літав по світах! І все у далекому минулому. Де тільки не побував, навіть всесвітній потоп бачив.

— І як виглядав той потоп? — це — Ярина.

— Спочатку стався велетенський вибух. Це на острові, що посеред океану. Вибух підняв хвилю метрів на сто висотою, вона й покотилася по землях, знищуючи все на своєму шляху. Я спостерігав, як вода затоплювала не лише низини та рівнини, а й вибиралася на гори, волочучи за собою все живе і неживе. Землею тоді так колихало, небо падало і знову піднімалося, вирували смерчі, гуркотіли громи, блискавки розтинали навпіл потемнілий день. Коли ж, нарешті, та хвиля уляглася, на землі залишилася пустка. А той величезний острів, на якому стався вибух, зовсім зник під водою океану.

— Здається, це було в 11 542 році до нашої ери, — пояснює Василь. — Платон писав про загибель Атлантиди, та не вказав, коли то було. І тільки зовсім недавно науковці встановили цю дату.