Олександр Бугай - Замах на Селену (Збірка)

— Ти повернувся? Ти знову такий, як тоді? — І вона ніжно притулилася до мене.

А мене охопила гордість. Це ж я жертвую собою ради неї! І ця жертвенність робить мене щасливим. Я бачу, як до моєї коханої людини повертається життя, яке їй дарую безкоштовно. Ми довго сидимо мовчки і в мені вирують дивні роздуми.

Час і щастя — різні речі. Час — це вимір, а щастя — стан. Цей стан може бути миттю і може бути вічним у цій миті. І я вирішив скористатися цим станом, цією прекрасною миттю за власнім розсудом. Відтепер мій час буде вимірюватися не календарями, а ємкістю мого власного біополя.

Ми мовчимо. Ми нічого не очікуємо і ні за чим не жалкуємо Ми є, і це головне. Я знаю, що вона п’є мою життєву енергію, хоча про це нічого не відає. Я навіть відчуваю, як вона набирається сил і радію, що в такий спосіб жертвую собою. Я відчуваю себе опреможцем самого себе і переможцем несправедливості, яку вдіяла природа моїй коханій людині.

І ось одного недільного ясного дня до мене прийшла незвичайна думка:

— Давай підемо до церкви, — кажу їй зненацька.

Вона здивовано кліпає очима.

— Ти повернувся і мені більше нічого не потрібно. Але, якщо треба, то ходімо. Тільки для чого?

Я й кажу:

— З давніх-давен церкви будувалися в таких місцях, де космічна енергія з’єднується із земною. Віруючі, які відвідують хра ми, переймають цю енергію на себе. І чим глибша віра, тим благодатніша дія цієї енергії. Відступають хвороби, меркне затаєне в душах зло, люди стають добрими і милосердними. Ця енергія називається Божою благодаттю.

— Але ж треба дуже вірити! — вирвалося із її вуст.

— Так, треба вірити! — повторюю твердо.

До церкви ми ішли мовчки. Не знаю, що думала вона, а я очікував чуда.

Коли ми зайшли в храм, я став так, шоб бачити обличчя подруги. Ось вона опускається на коліна. В руках блимає свічка, мерехтливе світло осяю є великі зволожені очі. Вуста шепочуть молитву. І раптом з верхніх віконець церковної бані бризнули сонячні промені. Вони впали золотим снопом на схилену голівку моєї нещасно; людини. День був ясний і нічого незвичайнного не було в цьому явищі.

І все ж я подумав: певно, ось це і є те джерело благодатної космічної сили, яку посилає Творець Всесвіту на грішну Землю.

Мені зробилося на душі легко і радісно.

Після церкви вона мені сказала:

— Відтепер, якщо б ти мене і залишив, мені вже не страшно бути одинокою. Тепер я знаю, в чому моє спасіння…

Додому ми бігли, взявшись за руки. Ми відчували себе дітьми, які одержали батьківське благословення. А ще ми шкодува ли, що люди не відають про воскресіння, яке сталося сьогодні в храмі.

З того дня моя дружина постійно відвідує церкву…

Перед вікнами вагону замерехтіли будинки станції, де я мав виходити.

Григорій в поминальний понеділок зайшов на цвинтар. Людей багато. У кожного тут хтось похований, якщо не з родини, то друг чи вірний товариш. Поодинці і групами рідні біля багатьох могил поминають небіжчиків.

У Григорія на цвинтарі нікого немає. Він приїжджий у це місто. Він уже старий і одинокий. За все своє довге життя припас чималеньку суму грошей. До смерті вистачить і ще залишиться. А кому? Мав би когось близького, була б надія, що і до нього хтось прийде, прибере могилу, пом’яне добрим словом.

Обійшов ряди поховань. Є пишні пам’ятники, висічені із дикого каменю. Ці стоятимуть довго. Є простіші — вимуровані і облицьовані чи оштукатурені. За цими потрібен нагляд. А є і зовсім бідненькі. Залізний хрест і зелена травичка довкола. Більшість доглянуті, дбайливою рукою посаджені квіти, пофарбовані огорожі. А є і обшарпані вітрами та дощами. Біля цих немає вже кому посіяти свіжі квіти чи прополоти здичавілу траву. Довго стояв біля забутих могил. Тяжкі думи печуть душу. Життя скоро закінчиться. Ось так і його могила заросте травою. І не буде кому хоч раз на рік прийти до нього на щиру душевну розмову.

Наступного дня пішов у міський відділ архітектури. Старий, згорблений, білий, як молоко, архітектор, вислухавши Григорія, сказав:

— Я зрозумів твій задум. І знаю, що і як робити. Для цього потрібні немалі гроші і рік часу. Окрім того, жодного втручання в мою роботу. Якщо згоден, постав на цьому документі підпис.

Григорій підписався і полегшено зітхнув.

— Одинокий я, тому й турбуюся.

— Не переймайся, — відповів архітектор, — гробниця буде не підвладна часові. Відпочиватимеш в ній до самого страшного суду… Григорій відчув у цій відповіді жартівливу нотку. Тому і не звернув на неї уваги.