Олександр Бугай - Замах на Селену (Збірка)

Коли гробниця була готова, Григорій зайшов у середину через низенькі двері, зроблені, як і стіни, із монолітних гранітних плит, витесаних і підігнаних одна до одної, що й шва не видко. Двері також припасовані до стіни, наче їх і немає. Тільки бронзове кільце дозволяє, щоправда, з великим зусиллям їх відчинити. В середині квадратного напівпідземкого приміщення стіни у вигляді чотиригранних склепінь впираються в кам’яний фундамент, а вгорі сходяться в одну точку, з якої звисає у бронзовому філігранному обрамленні лампадка. Подумав: «Нагадує курінь, а не місце для покійника». Оглянувся. На відшліфованих до блиску стінах висічені картини древніх історичних подій. Посередині квадратної підлоги стоїть високий гранітний постамент зі східцями до самого верху. Верхня плита має неглибоке, подібне до труни, ложе, обрамлене вирізьбленими із каменю квітами. Жодного іншого матеріалу, окрім каменю та бронзи, в цій дивній гробниці немає. «Дійсно, стоятиме вічно», — подумав Григорій. Він був задоволений гробницею.

— Добре! — сказав на повний голос і здивовано прислухався.

Це слово ще довго відлунювалося від склепінь гулом таємничого дзвону, пружною хвилею вічного часу. Поки Григорій оглядав гробницю, надворі стемніло, почалася гроза. Крізь відчинені двері було видно, як довкола потекли струмки, а в гробниці сухо і затишно.

Довго не стихала злива, наче сама природа вирішила випробувати будову на міцність. Григорій не наважився підставити старечі кості невгамовному дощеві, тому й очікував, поки хоч на якийсь час затихне грозовиця. Уже й споночіло, а дощ ллє як з відра. Запалив лампадку, обійшов довкола стін, провірив чи не просочується де-небудь вода, щільно закрив двері, піднявся по східцях на самий верх постаменту, присів біля ложа і торкнувся його рукою. Камінь видався теплим і не жорстким.

— Ех! Літа, літа! — вимовив вголос і на хвильку приліг в кам’яну труну.

Блаженний сон примусив закрити очі.

У гробницю зайшли двоє: юнак і дівчина. Він археолог, вона — архітектор. Ініціатором проникнення в середину гробниці була Ярина, закохана в усе, що мало причетність до архітектурного мистецтва. Її вже давненько приваблює оригінальна усипальниця якогось багатого мешканця міста. Дивно, що на потемнілому від часу граніті не написано жодного слова окрім чотиризначного числа. Певно, це дата смерті покійника. А, може, рік зведення будови?

Хотілось обстежити цю незвичайну гробницю. Адже подібної досі ніде не зустрічала. На відвідувачів війнуло не гробовою цвіллю чи застійною сирістю підземелля, як очікувалось, а на диво, свіжим, ледь вловимим запахом літнього степу. Таке враження, паче тут недавно хтось побував. Навіть лампадка в бронзовому обрамленні — це і знизу видко — була наповнена золотавою оливою. Спершу кинувся в очі настінний живопис.

— Василю! Об’ємні зображення! — здивовано вигукнула дівчина. — Та це ж голографія! А світло? Довкола картини небесне світло!

— Дійсно, ефект голограми, — промовив також захоплено колега, — і світло ллється начебто десь із середини: Яке ж його джерело?

Перше, що вразило гостей незвичайністю, це картина, на якій Ісус Христос несе тяжкий хрест на Голгофу. Подія зображена на повний людський зріст і наче не на стіні, а в просторі. Величезний хрест, неймовірні зусилля, щоб втримати його на плечах, викликають настирне бажання підійти ближче і чимось допомогти Синові Господньому, відвернути насильство, якому немає виправдання.

І чим довше вони споглядали цю картину, тим дрібнішими і невічними відчували себе перед величчю страдальця, який взяв ця себе спокуту за всі наші земні гріхи. А на протилежній стіні побачили пекло. Воно тут не таке, як його інколи малюють художники в церквах. Тут у непроглядному мороці видні тільки людські очі. Точніше, й не очі, а погляди, в яких стільки страждань, стільки невимовного душевного болю і благання пощади, що хочеться зірватися і втікати світ за очі, аби не бачити грішників, яким уже нічим не допоможеш.

Ярина, схилившись на плече Василя, ледь чутно промовила:

— Після цієї зустрічі хочеться прощати всім своїм кривдникам, — помовчала і додала: — Все одно вони своє одержать.

А Василь продовжив:

— Сказано ж у Святому письмі: «І воздасться кожному по ділах його». Мабуть, справедливо сказано.

Молоді люди продовжували оглядати високомистецькі зображення, як раптом мрець, напівпідвівшись, промовив хриплим голосом: