Микола Руденко - Син Сонця — Фаетон

Такі люди, як Рагуші, користувались у фаетонських жерців і жерців Атлантиди великою довірою, бо їм була відома страшна таємниця — винолюбство та інші гріхи більшості жерців на обох планетах. Приречена на вимушений аскетизм, людина-протез щиро вірила, що слуги і владики Храмів Божих живуть аскетично, як і вона сама. Коли б Єдиний довідався правду про своїх жерців, він би жодному з них не простив цієї зради.

Отже, цілком ясно, чому Рагуші поводився з ними запанібрата.

— А де моя дружина? — спитав він у верховного.

— Чи ти осліп? — засміявся той. — Хіба не бачиш? Он стоїть. Микола глянув туди, куди показав жрець. Біля ґратчастої загорожі, що оточувала космодром, стояла вродлива молода жінка, одягнена у вільний рожевий одяг. Мабуть, колір одягу колись підказав сам Рагуші — рожевий одяг фаетонських жінок під час космічних зустрічей і розлук давно вже став традиційним.

Жінка затуманеними від сліз очима дивилася на свого космонавта і слухняно чекала, доки він вивільниться з обіймів могутніх жерців. Вона земна жінка, і їй не годилося заважати богам. Біля неї стояло двоє золотоволосих хлопчиків.

Микола зачудовано дивився на них і думав: «Невже діти Рагуші виростуть рабовласниками?»

А Рагуші, побачивши жінку і дітей, підбіг до них. Він був рвучкий і нестримний, як, мабуть, скрізь і завжди. Підхопив на руки дітей, бігав з ними по плитах космодрому, вигукуючи:

— Атланте! Посейдоне! Заждалися? Я привіз вам подарунки від ваших братів. Вони вас дуже люблять… А ви їх любите?

Він пригортав хлопчиків до широких грудей, а вони тулилися щоками до скафандра і нічого не чули, бо самі були без скафандрів.

Поставивши дітей на землю, Рагуші пригорнув жінку. Микола добре чув, як шепотів цей веселий космічний візник:

— Мила моя! Я так нудьгував без тебе…

Микола розумів, що жінка нічого не чує, але вона стежила за його губами і щось закохано шепотіла. На її очах виблискували сльози радості.

Жерці злетіли у повітря і зникли з очей, а Рагуші, забувши про Ечуку-батька й Миколу, пішов разом з жінкою і дітьми. Потім, згадавши своїх космічних переселенців, зупинився і крикнув:

— Пробач, Ечуко! Я забув, що в тебе немає плаща. Візьми мій у ракеті… Ах, правда! Один на двох. Не годиться. Гуляйте так. Я вас потім розшукаю…

Батько усміхнувся доброю усмішкою.

— Не хвилюйся, походимо пішки. Не заблукаємо…

Ось вони удвох — Микола й Ечука-батько — стоять на високій горі, майже до самісінької вершини вкритій буйною рослинністю. Сходити сюди було порівняно легко, бо Земля в півтора рази менша від Фаетона, отже й вони тут важили менше.

За зеленими терасами гір, що спускалися все нижче й нижче, відкривались неосяжні морські простори, серед яких подекуди губилися зелені острівці. А поміж гір, у великій улоговині, лежало біле, покреслене смужками плутаних вулиць, велике земне місто — столиця Атлантиди. Воно аж ніяк не скидалося на фаетонські міста, розраховані на життя в сірому мороці, серед вічних снігів і морозів. Тут не потрібні були ні генератори клімату, ні сферичні, напівпрозорі дахи. Тут, навпаки, треба було захищатися від пекучого сонця та від щедрих злив, про які на Фаетоні не мали й уявлення.

Місто споруджено з граніту й мармуру. Величні палаци подекуди мають сферичні дахи, але це, очевидно, лише за традицією. Здебільшого тут переважала своя, земна архітектура. Тонкі мармурові колони з бронзовими капітелями прикрашали кожен палац і кожен храм. Вулиці і площі замощено мармуровими плитами. В центрі міста, на зеленому узгір'ї, що панувало над столицею, стояв білий храм верховного жерця — найвеличніша споруда в місті. Храм також оточено колонадою із суцільного мармуру, його дах схожий на білу, загострену догори призму, на вершині якої сяяла золотом монументальна постать Єдиного. Піднятою догори рукою Безсмертний показував у небо: там — рай, там — блаженство! — а лівою ногою щось топтав: здалеку не розгледіти.

Усе довкола щедро напоєно сонцем. Сама земля випромінює сонячне тепло, обгортаючи ним кожну рослину, кожну живу істоту.

— Ось планета, на якій завтра забуяє Могутній розум! — трохи патетично вигукнув Ечука-батько.

Невдовзі Ечука-батько й Микола спустилися з гори і попрямували до міста. Пройшовши близько одного ша, [5] Ша — 3,2 км. вони побачили величезну каменоломню, де під пекучим сонцем працювало кілька тисяч рабів. Каменоломня скидалася на розворушений мурашник, а напівголі люди, які на плечах переносили важке біле каміння, — на маленьких мурашок зі своїми личинками.