Микола Руденко - Син Сонця — Фаетон

— Оцей документ… Прошу, будьте уважні! Та ви не хворий, не прикидайтеся. Ось довідка від лікаря… Скільки примірників ви надрукували?

Від цього запитання у Миколи загорілися нігті на руках. Друкував не він — друкувала Оксана. Слідчий, мабуть, здогадується про це. Отже, мовчати більше не можна: хай чорна блискавка б'є в нього — не в неї.

— Ви перетворили мою камеру на газову душогубку, — намагаючись виглядати спокійним, мовив Микола.

— Не розумію, про що ви кажете.

— Про машину, яку підводять вихлопною трубою впритул до мого вікна. Коли вона починає торохтіти… А шибку хтось вибив.

Зловтіха, що промайнула в очах слідчого, потвердила: усе він знає. Та й кому ж знати, як не йому?

— Мабуть, просто ремонтують машину. Справа звичайна. Гаразд, я перевірю… Скільки ви надрукували оцих летючок?

— Тридцять.

— Та-ак!.. Де ж ви їх розповсюдили?

— У сквері. Навпроти університету. Під пам'ятником Шевченкові.

На квадратному обличчі слідчого завмерла якась неприродна посмішка: нарешті Нечипорук заговорив! Посмішка зробила обличчя схожим на маску. То було втілення Зла — таке втілення, про яке одразу можна сказати: це явище не земне, а космічне. Миколі навіть здалося, що в слідчого є хвіст — він, мабуть, ретельно прив'язаний до ноги і схований під штаниною.

— Звідки ви взяли, що атомівка загрожує Києву? — запитав слідчий.

Микола подумав: «Так просто в нього виходить. До банальності просто — атомівка! Щось схоже на запальничку. Обиватель швидко до всього звикає.»

— Мій обов'язок — технічний нагляд. Це мій фах і моя посада.

— Треба доповідати по начальству. А ви вийшли з летючками на вулицю.

— В самому проекті атомної електростанції замало гарантій. Якась помилка або недбалість — і тоді… Уявляєте, що може статися?..

Ні, слідчий не уявляв — це було поза межами його компетенції. Розподіл обов'язків і, відповідно, знань — характерна ознака двадцятого століття. Знає той, кому належить знати — хтось компетентний. Ця облудна віра оберігала людську душу від почуття відповідальності.

— Текст летючок, — наполягав слідчий, — зумисне антирадянський. З метою підриву радянської влади.

— Нічого антирадянського там немає. Навпаки — я хочу попередити катастрофу.

Слідчий глузливо усміхнувся. Миколі здалося: череп слідчого раптом поменшав, а вилиці зробилися ширшими. Квадрат перетворився на трикутник.

— Катастрофу? Яку катастрофу?

— Атомну.

— Вам не здається, що ви забагато на себе берете? Ви всього лишень рядовий інженер. Над вами не бракує людей старших, з більшим авторитетом. До речі, технічний бік справи — це не наша компетенція.

— Скажіть, ви — органи безпеки чи небезпеки?..

Слідчий проковтнув цей ризикований дотеп цілком незворушно.

— Бажаєте ознайомитися з висновками експертів?..

Микола мовчав. Він зважував: що ліпше для Оксани? Якщо слідчий дізнається, що летючки друкувала вона — її також заарештують.

Проте знати — мало. Треба довести.

— Ви знов почали гратися в мовчанку.

Микола тим часом думав: десь він бачив оце квадратне обличчя. Але де ж саме?..

Отруєний випускними газами мозок час від часу ніби хтось вимикав — як вимикають освітлення. І тоді з ядучого мороку напливали рухливі силуети — незнайомі людські обличчя й голоси, примарні дерева і птахи.

Три доби його не викликали до слідчого. Майже над самим вухом торохтів беріївський «воронок» — вихлопні гази стікали в камеру важко, мовби це була якась тягуча рідина.

У камері для чотирьох в'язнів його тримали одного. Микола вже знав: політичних тримають окремо. В цьому була своя перевага: можна видертися на верхні нари — там не так загазовано. То був його порятунок.

Де ж він бачив це квадратне обличчя? Де, де?..

А може, в якомусь попередньому житті? Що ми знаємо про власну підсвідомість? На те вона і є підсвідомість, що її неможливо проаналізувати за допомогою ratio. Несподіваний ген може вигулькнути із глибоких тисячоліть — і тоді до твого мозку зашкребеться така інформація, про існування якої земне людство навіть не здогадується. Саме це й сталося з нашим смертельно вимученим героєм. То було якесь інше бачення — поза межами звичайних людських можливостей.

Тепер Микола знав, що він — Максимко, син кріпака із Катеринославської губернії. Належить він капітанові «Отважного» Миронову. Це він і зробив Максимка юнгою. Матроси дуже любили свого капітана. Полюбив його і Миколка-Максимко…