Микола Руденко - Син Сонця — Фаетон

А Максимко думає інакше. Він знає, що Федір Іванович — найстарший на кораблі. І плаває дуже далеко. Аж на край світу!..

Хлопчик вірить, що пани не передумають. І валка їхня не спізниться. Та він мовчить, щоб не гнівити батька.

Дивиться в небо. Думає. Чому воно так? Де він був тоді, коли його не було? От не було, а тепер є. І саме він, Максимко, а не хтось інший! А зорі завжди були. І земля завжди була. І люди були. Тільки чомусь Максимка не було.

— Тату!

— Ну, чого тобі?

— Де я був, коли мене не було?

— Як не було, то де ж ти мав бути? — сонно каже батько.

— А ото в небі… Бачите, тату?.. Мов солі насипано… Річка через небо тече… Чому її називають Чумацьким Шляхом? Там теж по сіль їздять?

— Ми їздимо. Чумаки. А небо дорогу нам показує…

Тихо в нічному степу. Воли не відіб'ються од валки — можна й подрімати. Криниця ще далеко — верст п'ять. А може, й ще більше. Там зупиняться, кулешу наварять. І воли напасуться.

Лише Максимко не спить. Йому здається, що він проспав тисячу років. А може, стільки, скільки світ стоїть. І оце допіру прокинувся. Бо де ж він був, коли його не було?..

— Тату! А земля жива?

— Га? Тьху на тебе!.. Меле, як порожній млин. Таке, що собака й із маслом не з'їсть. Земля помре, — прости Господи, — то як же людям жити? І де б воно все взялося, якби земля була мертва? Коли маєш сказати що — попереду обміркуй.

— А сонце?..

— Слухай, хлопче! Язик і в кози буває. А розуму в неї стільки, як хвоста. Все, що нас живими робить, — як воно може бути мертвим? То десь по Петербургах люди живуть, мов сліпі. Твоя мати там паненят няньчила. Таке розказує, що й слухати гріх! Залізних царів на вулицях виставляють. На залізних жеребцях. Як наш вітряк завбільшки. Ото для них і земля, і сонце — все мертве. А ми — живі, Максиме! На живій землі живемо, під живим сонцем. Спи краще. Та не мели дурниць. Бо, дивися, батога вхопиш…

Ранок. Прокидаються чумаки. А Максимка серед них немає.

— Мак-си-ме! — гукає тато. — І в кого воно таке вдалося? Куди вітер — туди й він…

Максимко не чує. Сидить на могилі під кам'яною бабою, слухає жайворонка. Над ним нависає сіра постать — прадавня мадонна українських степів.

Чим вона привабила хлопчика? Що вона йому нашіптує? Може, сказала йому те, чого не знають навіть учені пани, які наймають селян розкопувати могили?..

А волошки такі смішні! Вони гадають, що можна бути голубішими, ніж небо…

Як воно тут, на Землі, все себе любить!..

Випинає горбами могутню спину таврійський степ. Коли напасуться воли, валка посунеться далі. Випаде дощ. Заграє степова веселка. І задивиться Сонце в молоде обличчя Землі, по якому, наче сонечко по щоці велетня, повзе чумацька валка.

Отак і час плентається по земних дорогах, як оті воли, як легенди сивої минувшини…

І помітить Сонце кирпатого мрійника, що гойдається в мажарі, мов у материнській колисці. І запитає в Землі:

— Чи скоро, Земле, розум твій із колиски вийде? Руки мої стомилися тебе гойдати. Чотири мільярди обертів! Чи не забагато, Земле! А заради чого?.. Поглянь: усе на тобі так само, як було до потопу.

І відповість Земля:

— О ні! Не так. Дивись не на вози. Дивись на людей…

Було вже ясно: це повторюватиметься доти, доки він врешті-решт заговорить. Щоправда, Микола час від часу кидав слідчому якесь розпечене слово. Таке розпечене, що воно пропікало вуста й зболено виривалося з них — виривалося мимоволі. Від того заарештованому робилося прикро, він похмуро починав себе картати: знов забракло витримки.

Тоді до закутого в залізо вікна його камери під'їздив старий, давно списаний на брухт «воронок» (мабуть, іще беріївський), і починав деренчливо торохтіти. Ніби ненавмисне — просто тюремна адміністрація комусь доручила полагодити машину. І цей «хтось» підводив її до зодягненого в «намордник» [1] У сімдесяті роки на додаток до внутрішніх ґратів тюремні вікна почали так заковувати в залізо іззовні, що сонячне світло майже не потрапляло в камери (прим. автора). вікна, яке містилося на рівні асфальту — так підводив, що вихлопні гази майже повністю опинялися в камері. Шибку також вибили нібито ненавмисне.

Спершу було тяжко дихати — пекло в легенях. Але згодом наставало полегшення. Оманливе полегшення. Так з'являється несподіване відчуття тепла — в мить, коли людина, бредучи серед степової хурделиці, знеможено присідає в сніг, щоб ніколи не встати.

На третій день у Миколи почалися галюцинації.

До кабінету слідчого його вносили майже непритомного. Мов гумову ляльку, садовили в кутку на пригвинченому до підлоги стільці — і слідчий починав приводити Миколу до тями.