Микола Руденко - Син Сонця — Фаетон

Микола збагнув: Оксана вбачає в захопленні Церерою щось, пов'язане з його минулим. І неминуче інтимного характеру. Це його розсмішило й розчулило. Він пригорнув дівчину й палко зацілував.

Саме тут, під тисячолітніми дубами, й сталося те, про що він думав зі святістю та внутрішнім трепетом. На автобус вони спізнилися, до Києва дійшли пішки.

— Якби не твоя Церера… — напівжартома згадувала потім Оксана. — Ти мене заінтригував нею. Малих планет тисячі. Чим вона тебе привабила?

— Бо вона найбільша. І це, до речі, також космоісторія.

Відтоді минуло понад рік. Микола закінчив будівельний, отримав диплом інженера з відзнакою. Як він радів, коли його призначили на будівництво атомної електростанції! Креслення вивчив так, що вони стояли перед його внутрішнім зором, мов на екрані. Якось він зосередив увагу на деталі, що викликала підозру в її надійності. А потім далі, глибше. З цього й почалося…

…На четвертий день щойно пофарбований «воронок» привіз Миколу до слідчого.

— Як вам відпочивалося?..

Слідчий виглядав іменинником. А до Миколи звертався так, наче вони були найближчими родичами.

— Вигляд у вас чудовий, — продовжував блазнювати гебіст. Та вже за мить промовив доволі поважно, майже урочисто: — Вам належить ознайомитися з обвинувальним висновком. Починайте.

Лише тепер Микола помітив п'ять грубезних томів на тумбочці, що стояла в кутку кабінету. Раніше їх тут не було.

Слідчий наблизився до тумбочки, взяв верхній том і поклав на столі перед Миколою.

— Будь ласка. Часом вас не обмежую. Закінчите перший том — отримаєте другий.

— Невже все це?..

Микола не закінчив свого запитання, але слідчий його зрозумів.

— Так, так. Справа вельми поважна. Ми ледве убгали її в п'ять томів.

Микола спантеличено гортав перший том своєї карної справи. Його вразила ретельність, з якою були підшиті креслення, висновки експертів, свідчення знайомих і майже незнайомих людей. Якщо не зміст справи, то саме оця ретельність і державна поважність справляли враження несхибності слідства. А це що?..

Пізнав почерк Оксани. Поволі збагнув, що то було не свідчення — то був її щоденник. Микола ледве утримався, щоб не відважити слідчому ляпаса. Яке паскудство!..

Та поволі вгамувався. Зрештою, ставитися до них як до джентльменів — безглуздо. Вони — моральні асенізатори держави. Але й таке порівняння здатне їх облагородити. Краще не шукати жодних порівнянь.

Микола почав читати. Про те, що Оксана вела щоденник, він не знав. Читати те, що Оксана призначала тільки для себе, не для когось іншого, було неприємно, але обставини склалися так, що він змушений був це робити.

5 квітня . Мені здається, що цієї весни я потрапила в якийсь зачарований світ… Ходжу по місту, придивляюсь до людей і намагаюся зрозуміти, про що вони думають. Здебільшого думки їхні зайняті практичними потребами. Вони підхоплюють людину, крутять у своєму вирі — і як важко буває піднятися над цим шумовинням, над самим собою, щоб осягнути світ у всій його складності, з його минулим і майбутнім!..

Життя кидає нам стільки запитань, що ми не встигаємо обговорювати. От, скажімо, питання про походження людини…

На початку двадцятого століття в науці панував погляд, що людство з'явилося на Землі кілька десятків тисячоліть тому. Великий американський астроном Симон Ньюкомб писав: «Мабуть, уже мільйони років Земля рухається по своїй орбіті. Люди ж населяють її, треба гадати, ненабагато довше 10 000 років».

Протягом останнього півстоліття ми відсовували свою появу все далі й далі у глибину віків. Робилося це поступово: спершу на кілька десятків тисячоліть, потім на цілу сотню…

Усе пояснювалось поважними причинами: якщо людина існує дуже давно, чому ж так пізно почала виникати цивілізація? Які чинники стояли їй на перешкоді? Скільки тисячоліть мусило тривати наше дитинство?.. Адже тут повинні існувати свої закономірності.

А нещодавно доведено, що людина була вже людиною (не мавпою!) близько двох мільйонів років тому! І вона вже тоді володіла кам'яною зброєю, користувалася вогнем…

О, матусю моя рідна! Як про це сказати?.. Мені здається, що я жила вічно. Так, так!.. Я прожила всі оті два мільйони років і завжди була людиною…

Це відкриття упало, мов серед літа сніг на голову. Ні, не впало — воно вибухнуло!.. Воно у вересні 1962 року зібрало всіх палеонтологів до Риму — на світовий конгрес. І всі вони змушені були погодитись: людина, знайдена доктором Льюїсом Ліком в Африці, жила один мільйон сімсот п'ятдесят тисяч років тому! І її кам'яна зброя, і обпалені на вогнищі кістки тварин — усе це мало такий самий вік… Палеонтологи змушували відомих фізиків десятки разів перевіряти свої атомні хронометри. Але кожен шматочок речовини, взятий окремо, на різних калієво-аргонних хронометрах показував те ж саме число: 1 750 000…