Микола Руденко - Син Сонця — Фаетон

— Відважні воїни! Хай кожен із вас вирве по волосині і віддасть моєму духові.

Кожен воїн вирвав по волосинці й віддав Благородному Какаду, який у своєму священному дзьобі відніс їх володареві. Бог поклав те волосся собі на долоню й легенько дмухнув на нього. Волосся воїнів розлетілося по наших лісах. І скрізь, де воно падало, одразу ж з'являлися молоді жінки. Кожна жінка розшукувала свого воїна і, схиливши перед ним голову, казала:

— Відважний воїне, я твоя волосина! Я мушу тобі служити, як ти служиш Благородному Какаду, як сам він служить володареві…

Ремонт «воронка» одразу ж завершився, як тільки слідчий, задоволено потерши долонею об долоню, проголосив:

— Отже, заарештований Нечипорук, ми з вами й дісталися берега. Хе-хе! Славно попрацювали. Даю вам три дні на відпочинок. Потім почнете знайомитися з обвинувальним висновком. Його зараз передруковують.

Миколу здивувало оте вдоволення, котре він помітив у виразі обличчя слідчого. Так, мабуть, потирає руки досвідчений романіст, дописавши останню сторінку свого твору. І чомусь Миколі здалося, що він ось-ось почує знайомі слова:

— Я імель візіт Петербург. Я іст ґрос учоний. Мєня прінімаль русіше імператор…

Досі Миколі не спадало на думку, що лиха писанина, котрою займався слідчий, здатна викликати своєрідне натхнення.

Ганс Вольф, виварюючи в казані черепи туземців, мабуть, з таким самим виразом обличчя потирав волохаті руки. Адже вони до біса схожі — слідчий і «ґрос учоний»!

Дивна річ: вперше за кілька місяців у Миколи з'явилося відчуття затишку. Його вже не гнітила тюремна камера. Він лежав на нижніх нарах. Троє інших нар були порожні. І лишень тепер Нечипорук подумав, що вони порожні не випадково: його готують на особливо небезпечного державного злочинця. Справа у слідчого, як видно, клеїться — саме тому він аж сяє від радості.

Миколі не хотілося псувати собі настрій лихими передчуттями. Зрештою, він уже звик до думки, що таборів йому не обминути. Досвід підказував: якщо КДБ арештовує, то доводить справу до кінця.

Звідки ж ота полегкість, яку він сьогодні відчуває? Микола заплющив очі. Уява виткала з простору усміхнене дівоче обличчя. Воно наближалося, здобуваючи все чіткіші обриси. За мить відчув на своїй щоці дотик дівочих вуст:

— Рідний мій, любий… Я твоя волосинка.

Тепер він був певен: у КДБ немає жодних підстав для арешту Оксани. Може, саме це й породжувало відчуття затишку.

З Оксаною вони познайомилися в одній із київських бібліотек. Микола закінчував будівельний інститут, Оксана вчилася на філологічному факультеті. Спорідненість їхніх інтересів виявилася майже одразу. Можливо, саме через те при бібліотеці створився гурток шанувальників наукової фантастики. Але Оксані не подобалась така назва їхнього гуртка.

— Ні, його слід назвати інакше. Бо це надто банально, — гарячкувала дівчина.

— А саме? — перепитала завідувачка бібліотеки.

— Клуб космоісториків!

Літня жінка стомлено посміхнулася.

— Клуб?.. Тоді доведеться питати дозволу в начальства. Доки нам дозволять, всі члени клубу отримають інститутські дипломи й роз'їдуться за призначеннями… Між собою називайте, як хочете. А я у своїх звітах називатиму так, як нам рекомендує районний відділ культури.

Микола був заповзятим аматором астрономії. Особливо його цікавили малі планети. Одного разу вони з Оксаною поїхали в Лісники, де на високій горі, над заплавою річки Віти була споруджена університетська обсерваторія. Марко, давній Миколин приятель, дозволив їм помилуватися небесними світилами, спійманими дзеркалом телескопа. Микола допитувався в Марка:

— Коли ж ти мені покажеш Цереру?

— Тоді, коли вона з'явиться в небі, — посміхався Марко. — Не раніше.

Додому вони поверталися надвечір. До зупинки автобуса слід було йти через заплаву Віти. Микола підвів дівчину до дубів-велетнів, які шуміли своїм листям іще за часів Ярослава Мудрого, їхні стовбури на рівні людського зросту перевершували в діаметрі два метри. Мабуть, вони проклюнулися із жолудів іще до того, як князь Володимир охрестив киян. Але Оксана була заклопотана чимось іншим. Микола ще раніше помічав: занурившись у якусь проблему, Оксана мовби відключалась від зовнішнього світу. Але зараз її неуважність його трохи образила. Адже ж оці дуби — справжнє диво! Вони єднають їх, сучасників, з далекими предками.

— Навіщо тобі Церера? — з нотками занепокоєння в голосі запитала вона. — Я вже втретє чую від тебе про оту Цереру.