Микола Руденко: Син Сонця — Фаетон

Станції переселення буде обладнано на марсіанських супутниках, які зараз будуються. Батько пересилатиме на Юпітер лише психовідповідники та генетичну програму. Цього досить. Мудрий Ну прийматиме фаетонців так, як Юпітер приймає гостей із далекої Деми.

А на Марсі зостануться ті, кому миліше життя в нашому вимірі світу. У тому вимірі, який запрограмовано природою для внутрішнього кола планет. Може, вони згодом переселяться на Землю, бо Марс — убога планета. Вона довго не проживе…

Микола слухав Лочу, і йому здавалося, що то говорить не вона. Мовби це був її двійник із Юпітера. Може, це Мі, — райдужна Мі з полум'яними бровами? Якщо на Юпітері так легко міняти фізичну оболонку, то, може, там існує мода не лише на одяг, а й на обличчя? Жінка — всюди жінка. І, може, це Мі перетворилась на Лочу? Чи, може, вони завжди були тією самою особою, — духовні посестри, що продовжували одна одну в різних вимірах світу?

Бо він зовсім не той, — світ, який Микола бачив раніше. Він був незмірно складніший. Хто побачив його не в одному вимірі, а в Субстанції, — вже нездатний задовольнятися поверхнею предметів, бо знає: та поверхня — тільки ілюзія, запрограмована природою у його відчуттях. А сама Субстанція — десь поза відчуттями, для неї немає поверхні предметів, вона проходить їх наскрізь, щоб пізнавати власні можливості — себе саму! — у всіх вимірах світу…

Ні, Лочо! Микола не дозволить тобі зодягатися в іншу подобу. Навіть там, на Юпітері. Ти будеш така, як була завжди.

Ти ходитимеш по зорях, як ходить господиня серед квітів, і розквітатимуть зорі від дотику твоїх пальців.

А бумеранг летів усе далі й далі. Куди він поведе їх тепер?

Зорі. Галактики. Сиплеться зерно на їхні голови. Насіння вічного Життя…

Гримлять променеві симфонії.

Микола цілує Лочу.

Микола дивився в себе, а бачив цілий Всесвіт. Його просторовий безмір, його живі й мертві планети, його боріння поміж силами Світла й Темряви — все це відкривалося не від споглядання зовнішнього, а від занурення у внутрішнє, глибинне. Так політв'язень Нечипорук навчився жити в монотонному цокотінні швацьких машин, серед кількох десятків постатей, що, зігнувшись, строчили, строчили, строчили. З-під їхніх рук вервечками виповзали з'єднані попарно, схожі на мертвих камбал, брезентові рукавиці — сто пар за зміну на кожного. Сто лівих рукавиць і сто правих.

Дні повзли отакими ж пласкими, сірими вервечками — їх можна сплющити, перев'язати мотузками, як оті брезентові рукавиці. І вони так само будуть схожі між собою — неможливо розрізнити. Потім вляжуться у твоїй півсвідомості мертвими пачками — тепер це вже сірі, безрадісні роки. Відміряний тобі безглуздим вироком табірний строк. Микола наближався до його завершення — збігав сьомий рік моторошної неволі. Відтак йому залишиться п'ять років заслання — може, холодна Якутія, а може, вітровий Казахстан. І все ж там буде легше — в заслання до нього обіцяла приїхати Оксана. Його мила фаетонка, кохана Лоча…

Їм дозволили одружитися на другий рік після Миколиного арешту, бо інакше вони не мали права на побачення. Оксана приїздила з рюкзаком за плечима, що був наповнений такими делікатесами, про які він і не знав на волі. Лише першого разу вони отримали три доби для свого побачення. В наступні роки — по дві доби чи навіть по одній. Одна доба гіркого щастя на цілий рік розлуки! Вона, ця їхня розлука, справді нагадувала долання космічних відстаней — серед мороку й холоднечі, серед неволі для тіла й безборонних злетів фантазії. Права рукавиця, ліва рукавиця. Права, ліва. А з глибин Космосу хтось кидав променеву нитку, з якої випліталися дивні образи — сон чи дійсність? Пам'ять якогось чіпкого гена чи просто довільне фантазування? Було це чи не було?..

Під час побачень Микола їв дуже мало — то була для нього занадто поживна страва, організм відвик її приймати. Чорна ікра, харч мільйонерів, не була з'їдена й наполовину — дістанеться днювальному, що годуватиме нею табірних придурків. Докоряв Оксані, що марно витрачається на непотрібні речі, а їй було приємно слухати оті докори.

Ночами вони не спали й хвилини — Оксана вимагала продовження розповіді про Фаетон. Для неї то була не казка, навіть не фантастика — вона відчувала, що десь там, у глибинах Миколиних клітин, ховається щось неосяжне і незбагненне. Аж тепер вона зрозуміла у всій повноті мудрість вислову Сковороди:

«Людина — живе віддзеркалення Всесвіту в мікрокосмі». Отже, людина також є цілий Всесвіт — треба лишень навчитися бачити його в собі.