Микола спускається все нижче й нижче — нарешті став нетвердими ногами на вологу землю. Кінець!..
…Раптом він відчуває на своєму чолі рятівний поцілунок. Що це? Хто його цілує? Може, сам Всесвіт?..
Може, Микола повернувся туди, звідки приходить наше «я» заради збагачення тієї пам'яті, з якої бере для себе мудрість кожна зірка і кожна планета? І, може, оте безвідносне «я», що летить променевим завихренням у глибинах Субстанції, впаде дощовою краплиною на якусь планету, житиме у травах, а потім стане нейроном людського мозку? І його новий володар не спатиме ночей, караючись думкою: чому в душі мо'ій гомонить світова тривога? Чому болить мені майбутнє людства? Невже йому справді загрожує тяжка небезпека? Невже це десь уже було?..
Так, було! Я це бачив, я знаю. Було. Досить. Роси моєї планети напоєно кров'ю людських синів. Кров пам'ятає, з чого це починається. Краще тисячу разів народитись і знов померти, ніж втратити матір, що дає життя кожній стеблині і кожній пташині, — рідну планету…
Її може вбити тільки Зло. Воно поселяється в людських душах. І воно вбиває. І гинуть планети, мов незапліднені риб'ячі ікринки, — не запліднені Добром. Отже, вмирай за Добро, — умій за нього вмирати! Без зойку, без стогону. З піднятою до неба головою. З піснею на вустах. Бо якщо ти не вмітимеш за нього вмирати, якщо Зло схилить до власних ніг твою голову, якщо дух твій осліпне і втратить променеві крила, — планета загине. І загинуть її світанки. І трави. І роси. І птахи в небі. І твої діти в зелених лугах…
…Та ось Миколі здається, що він зараз не Людина-Промінь, а молекулярна плоть, — та сама променева піна, яка, згущуючись в атомах, дає нам земне тіло. Важке, незграбне, смертне. Але у природи існує своя Необхідність. Природа не може жити тільки вакуумним життям — тільки променевими симфоніями — їй потрібні наші руки й наші очі. Їй потрібне тіло. І наші нерви, що вміють наскрізь проростати планетні глибини, стаючи нервами самої Землі… Він ще нічого не бачить. Але він знає, що в нього є волосся на голові. І чиясь рука ніжно перебирає те волосся. Чиїсь губи цілують його чоло.
Проте й тоді, коли він був тільки власним психовідповідником, йому здавалося, що в нього є тіло. Стіни саркофага міцно облягали руки й ноги, не можна було ворухнути пальцем, а там, за щілиною, через яку він дивився, — стояла райдужна Мі. Вона була строга, неприступна. Вона ще не бачила в ньому людини. Він був для неї лише математичним символом, сигналами на екрані, сумою променевих коливань.
Невже філософ Ну таки розшифрував його генетичний код? Невже вони звільнили його із саркофага? Чия ж це рука лежить на його волоссі? Хто його цілує? Невже райдужна Мі — донька філософа?..
Микола заплющує очі.
Де він? Ніби крізь туман, що дедалі стає прозорішим, він бачить обриси рідного обличчя. І йому стає моторошно…
Він заплющував очі, щоб трохи отямитись, потім знов дивився в обличчя, яке було найріднішим у цілому Всесвіті. З грудей вихоплювався крик, але Микола тамував його в собі.
То була його рідна Лоча!..
Жива, — не видиво, не дух на променевих крилах, а така, якою він знав її завжди. Всесвіт розступився перед її коханням, смерть Фаетона не вбила її, — і ось тепер вона розшукала свого Акачі на Землі, що скидалася на велетенський казан, у якому булькотіла космічна юшка. І все, що було на Землі живого, варилося в тій пекельній юшці. Микола-Акачі також упав у те булькотіння, мов рибина, кинута нещадними руками смерті. І не шкодував, бо грішно думати про власний порятунок тоді, коли смерть котиться навколо планети, нічого на ній не милуючи…
Так, це була вона, — його Лоча! Це її руки підхопили Миколу тоді, коли він мав загинути.
На ній не було скафандра — Лоча зодягнена в рожевий одяг космічних зустрічей і розлук. Одяг був напівпрозорий, міцно облягав її тіло, — і вона зараз схожа на ту саму Лочу, якою він бачив її під час прощання. В ній співало життя — співало всупереч смерті, яка стрясала Космос. Лоча була Сівачкою, що розкидає зерна серед галактик, її руки пахли пелюстками захмарних квітів, а губи цілували пітне Миколине чоло.
— Це я, Акачі, це — я! Ми з батьком ледве тебе розшукали.
Микола відчув щокою її груди, пружно калатало її серце, у волоссі дихав зоряний вітер, — воно пахло дощами незнайомих планет. Пахло життям.
Безтямно оглянувся. І лише зараз помітив, що вони були у великому зорельоті. За прозорою стіною — постать незнайомої людини. Ні, то була не людина, — то був птах. Згорнуті крила обвивали постать. Крила переливались іскрами, світились, — так само, як світилися брови, одяг, волосся у філософа Ну і його доньки. Але він тоді не помітив крил. Може, тому, що дивився через вузеньку щілину. А вони дивились на нього. Крила були за плечима…
Читать дальше