Стефені Маєр - Стефені Маєр. Господиня

Я зважила суперечливі аргументи цілителя й шукачки. Якщо вірити інформації, яку я отримала, готуючись до цього світу, цілитель мав рацію. Воєнні дії з кількома зграйками досі живих людей вже давно припинилися. Планета, що звалася Землею, була такою ж спокійною і безтурботною, як і здавалася з космосу: приваблива, блакитно-зелена, закутана в мирний білий серпанок. Завдяки старанням душ гармонія тепер була повною.

Мені дивно було чути словесну перепалку між цілителем і шукачкою — надто жінка агресивна, а вона ж бо з наших. Невже це правда — чутки, що прокочувалися, наче хвилі, крізь думки моро… водо…

Я втратила нитку міркувань, намагаючись пригадати назву свого останнього носія. У нас була назва, я це точно знала. Але відірвана від тіла, я не могла її згадати. Ми розмовляли мовою, що була набагато простішою за цю, — мовчазною мовою думки, яка поєднувала усіх нас в один великий розум. Проста необхідність, коли ти все життя прикріплений до вологого чорного ґрунту.

Але я могла описати нас своєю новою — людською — мовою. Ми жили на дні величезного океану, що вкривав усю планету. Вона також мала ім’я, але наймення стерлося разом із нашого назвою. Кожен із нас мав сотню рук, а на кожній руці — тисячу очей, і коли ми поєднували наші думки, то у широких океанічних водах ніщо не лишалося непоміченим. Нам не потрібні були звуки, тож ми їх і не чули. Ми відчували смак води — зір і смак розповідали нам усе необхідне. Ми відчували смаки сонць, що крутилися високо над водою, і живилися їхнім світлом.

Так, я здатна була нас описати, але не могла назвати. Потуживши за втраченим знанням, я подумки повернулася до того, що випадково підслухала.

Як правило, душі кажуть лише правду і нічого, крім правди. Певна річ, шукачам інколи доводиться відступати від правил — так вимагає їхнє покликання, але між собою душі ніколи не мали причин брехати. Розмовляючи мовою думки, як це було з моїм останнім носієм, неможливо збрехати, навіть якщо хочеться. Проте, прикріплені до одного місця, ми переказували одне одному історії, аби розвіяти нудьгу. Уміння розповідати вважалося найбільшим із талантів, оскільки воно приносило користь усім.

Інколи факти так тісно перепліталися з домислами, що вивудити з них чисту правду було важко.

Коли в наші думки потрапила нова планета, Земля, — така суха і така різнобарвна, але водночас населена такими жорстокими, руйнівними мешканцями, що ми ледве могли їх собі уявити, — то жах, який ми відчували, інколи поступався місцем захвату. Розмови швидко закрутилися навколо нової хвилюючої теми. Перекази про війну — тільки подумати, що наш вид змушений воювати! — спочатку переповідалися один в один, але потім почали прикрашатися й обростати домислами. І коли мені потрібна була офіційна інформація, то зазвичай я зверталася до тих, найперших зведень.

Водночас ходили чутки про те, що людські тіла настільки дужі, аж душі часом не витримували і були змушені їх полишати. То були тіла, свідомість яких неможливо було повністю підкорити. Душі ставали особистостями своїх тіл, а не навпаки. Вигадки. Безглузді чутки. Божевілля.

Але це дуже схоже на те, про що говорив цілитель…

Я відігнала від себе цю думку. Цілком очевидно: його незадоволення пояснювалося тим, що більшість із нас неприязно ставляться до покликання шукачів. Хто ж бо з власної волі обирає життя, сповнене конфліктів і переслідувань? Кому подобається вистежувати і брати в полон непокірних носіїв? Хто захоче мати справу з жорстокістю цього особливого виду, цих войовничих людей, які вбивають так легко, так бездумно? Тут, на планеті Земля, шукачі стали практично… міліцією — мій новий мозок підказав назву для незнайомого поняття. Панує думка, що тільки найменш розвинені, найменш цивілізовані душі, яких серед нас дуже мало, стають на шлях шукачів.

Утім, на Землі шукачі отримали новий статус. Ніколи ще окупація не носила такого викривленого характеру. Ніколи ще вона не перетворювалася на жорстоку і криваву різанину. Ніколи раніше тисячі душ не приносилися в жертву. Шукачі стояли, наче могутній щит, а душі цього світу їм троєкратно заборгували: за безпеку, яку вони гарантували шляхом кровопролиття, за те, що кожного дня добровільно наражалися на справжню смерть, і за те, що продовжували постачати нові тіла.

Тепер, коли небезпека начебто позаду, виявилося, що вдячність до шукачів потьмяніла. І принаймні для цієї шукачки, чию розмову я підслухала, переміна була не з приємних.