Стефені Маєр - Стефені Маєр. Господиня

Перший: довга ламана крива, крутий поворот на північ, потім різко назад, знову на північ, цього разу на довшому відтинку, і раптовий нахил на південь, що знову переходить у плавну криву.

Другий: ламаний зиґзаґ, чотири гострі роги, п’ятий дивно обривається, наче надламаний…

Третій: плавний рівний підйом і різкий поворот, наче довгий тонкий палець витягується вгору на північ, а потім опускається вниз.

Незрозуміло… Якесь безглуздя. Але я знала, що для Мелані це важливо. Знала від самого початку. Це таємниця, яку вона захищала запекліше за інші, нарівні з хлопчиком, її братом, про існування якого я навіть не здогадувалася до минулої ночі, коли мені наснився сон. Що ж її зламало? Що змусило поступитися? Може, що сильнішим ставав її голос у моїй голові, то важче їй було охороняти свої таємниці?

Може, вона скоро й зовсім відступиться, і тоді я побачу, що означають ці дивні орієнтири. Я була певна, що вони мають якесь значення. Що вони кудись ведуть.

І поки відгомін сміху шукачки висів у повітрі, я раптом зрозуміла, чому вони такі важливі.

Звісно! По них можна повернутися до Джареда. До них обох — Джареда і Джеймі. Куди ж іще? Яке інше місце могло так багато важити для моєї господині? Лише не повернутися , а дістатися , бо ніхто з них ще ніколи не користався цими орієнтирами. Лініями, такими ж незрозумілими для Мелані, як і для мене, хіба що…

Стіна опустилась із запізненням, тому що Мелані приділяла шукачці більше уваги, ніж я. Мелані затріпотіла у моїй голові, і тільки тоді я почула, як наблизилася шукачка.

Вона зітхнула.

— Зважаючи на вашу біографію, я очікувала від вас більшого.

— Шкода, що ви самі не можете виконати це завдання. Упевнена, що розкусити бунтівну носительку було б для вас дитячою забавкою, — сказала я рівним безбарвним голосом, не обертаючи до неї голови.

Вона гмикнула.

— У нас із першими хвилями окупації і без бунтівних носіїв проблем вистачало.

— Знаю. Сама брала участь у кількох заселеннях.

Шукачка пирхнула.

— І довго ви приборкували водорості? Напевно, довелося за ними побігати?

Мій голос залишався спокійним.

— На Південному полюсі все пройшло нормально, а от на Північному якраз усе навпаки. Через грубу помилку ми втратили весь ліс, — у моїх словах відбилася гіркота спогадів. — Тисячі живих істот відмовилися прийняти нас, натомість вирішили заснути навічно: стулили листя і померли з голоду без сонячного світла.

«Молодці», — прошепотіла Мелані, коментуючи трагедію, що спливла в моїй пам’яті. В її думці не було сарказму, лише схвалення.

«Така утрата!» — я показала їй отой біль спогадів, що обрушився на нас із сестрами, оте відчуття, мов помирає свідомість.

«І так, і так смерть. Як не поглянь».

Але тут заговорила шукачка, і я спробувала зосередитися лише на одній розмові.

— Так, — сконфужено мовила вона. — Не пощастило.

— Інколи не варто так тиснути. Дехто занадто захоплюється.

Вона нічого не відповіла, але відступила на кілька кроків. Усі знали, що у тому масовому самогубстві винні шукачі, які недооцінили можливості не здатних до втечі істот. Шукачі повелися легковажно, почавши заселення ще до того, як була проведена повномасштабна асиміляція. А коли зрозуміли, що саме задумали водорості, було запізно. Чергова партія сплячих душ була ще надто далеко, і коли прибула на місце, Північного лісу вже не існувало.

Я поглянула на шукачку, намагаючись оцінити, яке враження справили на неї мої слова. Проте вона залишалася незворушною — спокійно стояла, уперши погляд у порожню білу стіну.

— Вибачте, але я більше нічим не можу вам допомогти, — рішуче сказала я, аби вона зрозуміла мій натяк. У мене був твердий намір випхати непрохану гостю зі свого дому. «З нашого дому», — підщипнула Мелані. Я зітхнула. Вона знову стала собою. — Ви лише марно згаяли час — їхали в таку далечінь.

— Така в мене робота, — сказала шукачка, знизавши плечима. — Ви — моє єдине завдання. Поки я не відшукаю решту людей, можу хоч увесь час ходити за вами назирці, сподіваючись, що мені поталанить.

— Слухаю вас, Обличчями До Сонця, — мовила я, вдячна піднятій руці, що урвала мою лекцію. Цього разу за своєю кафедрою я почувалася не так затишно, як завжди. Моїм справжнім козирем, так би мовити, дипломом, що давав мені право на викладання, був мій особистий досвід, з якого я зазвичай і черпала інформацію — моя ж бо господиня, яка змалечку була в бігах, майже не отримала того, що називається освітою. За весь семестр мені ще не траплялося оповідати про світ, про який у мене б не було спогадів. Земля стала першим. І мої слухачі відчували відмінність.