Стефені Маєр - Стефені Маєр. Господиня

— Проте в людей усе по-іншому, — провадила Кеті.— Вони істотно відрізняються між собою — одні набагато сильніші за інших. Я твердо переконана, що якби у твою носительку помістили іншу душу, то Мелані розчавила б її за лічені дні. Може, це збіг, а можливо, доля, але здається мені, що в цьому разі найсильніша душа потрапила до найсильнішого тіла.

— І в цьому змаганні ми явно не в лідерах, чи не так?

Розрадниця вловила приховану суть моїх слів.

— Мелані не перемагає, Вандрівнице. Ця чарівна особа поряд зі мною — ти. А вона — лише тінь у закутку твоєї свідомості.

— Вона балакає до мене, Кеті. Думає про своє. І далі зберігає власні таємниці.

— Але ж вона не промовляє замість тебе, правда? Я на твоєму місці навряд чи мала б сили розповісти так багато.

Я нічого не відповіла. Почувалася надто нікчемною.

— Раджу поміркувати про перевтілення.

— Кеті, ви щойно сказали, що Мелані б розчавила будь-яку іншу душу. Не знаю, наскільки це правда, — ви, напевно, просто виконуєте свою роботу і намагаєтеся мене розрадити. Але якщо Мелані дійсно така сильна, як ви говорите, то було б несправедливо передавати її комусь іншому лише через те, що мені не вдається її приборкати. Кого з душ ви б для неї обрали?

— Я сказала це не просто, щоб тебе розрадити, люба.

— Тоді…

— Я не думаю, що твоя носителька придатна для повторного використання.

— О-о!

Мене паралізував жах. І я була не єдина, кого приголомшила ця звістка.

Усе моє єство миттєво повстало. Ні, я не така. Я не звикла пасувати перед труднощами. Хай як довго тривав оберт навколо світил моєї останньої планети — Світу Морських Водоростей, як їх тут називають, — я терпіла. І хоча незмінність мого прикутого до дна існування виснажила мене набагато раніше, ніж я очікувала, і хоча життя морських водоростей вимірювалося б на планеті Земля століттями, я не втекла зі свого носія, а витримала увесь його життєвий термін. Учинити по-іншому було б негідно, неправильно, невдячно. Це б спаплюжило саму сутність того, ким ми, душі, є. Ми перетворюємо планети на кращі світи, і це є невід’ємною часткою нашого існування, бо в іншому разі ми на них не заслуговуємо.

Але ми не негідники. Усе, чого ми торкаємося, справді стає кращим і миролюбнішим. А люди, навпаки, жорстокі й некеровані. Вони вбивали одне одного так часто, що в їхньому світі вбивство стало звичною річчю. А різноманітні тортури, які вони вигадали за тисячоліття свого існування! Навіть сухої статистики для мене було занадто. Майже на кожному континенті лютували війни — замовні нищівні санкціоновані вбивства. А люди, що жили в мирних країнах, просто відверталися, коли такі самі люди помирали від голоду в них на порозі. Багатющі ресурси планети не розподілялися порівну. І що найогидніше, їхні нащадки — нове покоління, надія на майбутнє, на яке душі мало не моляться, — надто часто стають жертвами підступних злочинів. І винні в тому не якісь чужаки, а опікуни, яким вони довірилися. Через людську легковажність і ненажерливість уся величезна планета опинилася в небезпеці. Порівнявши сьогоднішній день з учорашнім, не можна не визнати, що завдяки нам Земля стала кращою.

«Ви нищите цілі види, а потім гладите себе по голівці».

Мої руки стиснулися в кулаки.

«Я можу зробити так, що ти замовкнеш навіки», — нагадала я їй.

«Давай, уперед. Узаконь моє вбивство».

Я блефувала, але Мелані теж.

Проте вона справді думала, що хоче померти. Вона ж стрибнула в шахту ліфта, врешті-решт. Але то було в момент паніки і поразки. Геть інше — зважитися на це холоднокровно, зі зручного крісла. Я відчула, як адреналін — адреналін, викликаний її страхом, — заструменів у жилах, коли я обмірковувала можливість перевтілення в поступливіше тіло.

Як було б гарно побути самій! Ні з ким не ділити свій розум, гідно оцінити новий прекрасний світ, не розпорошуючи уваги на когось, хто насправді припинив існування, але не дає забути про свою безглузду і небажану присутність.

Таку можливість я розглядала, і десь у глибинах свідомості Мелані перелякано здригнулася. А може, мені краще здатися?

Тепер уже жахнулась я. Здатися? Мені, Вандрівниці, скласти руки? Визнати поразку і спробувати себе ще раз у слабкому, безхребетному носії, з яким не буде жодних проблем?

Я похитала головою. Навіть думка про це була неприйнятною.

А ще… це тепер моє тіло. І я вже до нього звикла. Мені подобається, як скорочуються м’язи над кістками, згинаються суглоби й розтягуються сухожилля. Я впізнаю своє віддзеркалення: смаглява шкіра, високі гострі вилиці, кучма короткого шовковистого рудуватого волосся, горіхові очі. Це я.